Як насправді розшифровується назва цієї гори, не знає ніхто. Точніше, знавці суахілі стверджують, що Кіліманджаро - це Біла Гора. Але відразу виправдовуються, мовляв, переклад неточний. Нездоланна Перешкода, Гора Зміїних Стежок, Біла Гора - все це різні варіанти тлумачення одного слова. Кіліманджаро.

 У Центральній Африці більше ста народів, і всі вони величають величну вершину мовою суахілі. Крім одного племені. Ці люди уперто не помічають офіційні історичні терміни, і називають гору - Олдоньо Найбор. Сяюча Вершина.    

Є в передгір'ї Кіліманджаро народ, який свого часу намагався контролювати ці гори, втім своєї держави так і не створив. Ім'я цьому народу - масаї.  Масаї і досі живуть, зберігаючи древні традиції і таємниці, але можливо з нами вони ними поділяться, адже ми їдемо саме до них. Але не відомо, як вони зараз поставляться до чужинців.

Кіліманджаро - форпост території, здавна відомої, як Масаїленд, земля масаї. Це войовниче плем'я досі вважає район Кіліманджаро своєю вотчиною і не визнає державних кордонів Африки. "Білі покраяли ними нашу землю, та колись ми зшиємо її знову", - кажуть лайбони, масайські шамани, а плем'я продовжує випасати свої табуни далеко у савані.

Ми їдемо у селище Олойробі, і я гарячково згадую усе, що знав про цих надзвичайних людей. інформації не так вже й багато.

Офіційна наука вважає, що масаї свій родовід ведуть від народів, що мешкали на кордоні Верхнього Єгипетського Царства. З часом плем'я переселилося нижче до Екватора. Масаї чудові чабани, і ця професія накладає свій відбиток на спосіб життя. Люди, до яких ми їдемо, часто кочують - разом із дружинами, дітьми і домашнім скарбом. Але найголовніше - що їхнє минуле - історія вкрай жорстоких племінних воєн. Сьогодення - спроба ізолюватися від цивілізації. А майбутнє - туман і невідомість.

Про наш приїзд знали, і зустріли нас, як бажаних гостей. У давнину, якщо гість був небажаним, візит у плем'я масаї міг закінчитися для нього смертю.

Цього разу масаї дістають луки і стріли для того, аби приготувати свій традиційний напій. Його дозволяють пити воїнам і дітям. Бичача кров.

Стрілою пробивається артерія на шиї тварини, кров зціджують у спеціальну посудину з гарбуза - калабаш. Потім рану заліплюють гноєм і зупиняють кров. А вміст калабаша змішують з молоком. Нехитра рідка страва - основне блюдо масайського раціону. У мирний час. Коли ж точаться міжплемінні війни, масаї вживають тільки м'ясо.

А ще вони люблять пити спеціальний чай з молоком. Та для цього потрібно розпалити вогонь. Масаї не користуються сірниками. Сотні років вогонь розпалюють в один-єдиний прадавній спосіб.

До розігрітої деревини підносять сухий гній. Ось і все кресало, якому не сотні - тисячі років. Від цього вогню запалюють вогнище усередині будинку. Будинок мовою масаїв називається бома. Він, до речі, теж зроблений із гною, а також сухих жердин акації.

А тепер усередину - адже нас запросили на чай. Для того, щоб потрапити в житло масаїв, треба пройти через довжелезний коридор, незважаючи на те, що хата виглядає такою малою. Ну, що ж, спробуємо.

Наприкінці коридору - вогнище. Поруч шкіряні полати, на яких спить хазяїн будинку, його дружина і маленькі дітлахи. Старші діти живуть окремо, ними опікується спеціальна людина, яку клан зобов'язав виховувати воїнів і майбутніх жінок.

Тут немає димоходу. Тому ковтаючи густий дим упереміж з потоком власних сліз, ми п'ємо чай. Це не тільки напій, але ще й ліки. До чаю додають молоко і кілоріті - рослину, сік якої дезінфікує шлунок. Чашку сміливо передаємо по колу, в надії, що кілоріті спрацює.

Масаї знаються на травах. Споконвічні їхні вороги - із племені чага - люблять говорити, що войовничого народу бояться навіть леви. Це так. Але справа не у войовничості. Навколо своїх осель у савані масаї розкидають гілки цієї рослини - її назва маньяра. У стручках маньяри міститься білий густий сік. Потрапляючи в організм, він викликає спазми і параліч, а іноді і дещо гірше. Леви, відчувши маньяру, ідуть геть.

Є думка, що масаї, можливо, - це прямі нащадки нубійців, які вціліли після єгипетської навали. В середині минулого століття саме на цій території знайшли рештки найдавнішого предка людини. Унікальне геологічне формування - його називають Замок - щорічно витримує атаки археологів. Вони дійшли висновку, що перші люди на землі з'явилися саме тут. І тут була колиска людства. А, можливо, й біблійний райський сад Едем, з якого вигнали наших пращурів. Знайдені в цій місцині сліди людиноподібних приматів були залишені понад три мільйони років тому.  Так вважають учені.                                                                        

Звідси людство рушило на північ, після того, як райський сад було перетворено на пекло серією землетрусів, що супроводжувалися виверженнями Кіліманджаро.

Замок, або, як його ще називають, ложе, схожий на багатошаровий пиріг, де ґрунт чергується з вулканічними породами. Найдавнішим утворенням - 2 100 000 років. Найбільш юним - сімнадцять тисяч. Вік останків, що знайшли у верхньому шарі, приблизно той самий. Існує припущення, що масаї, які оселилися тут близько тисячі років тому, прямі нащадки, тих, хто залишив ці місця значно раніше. Після чергового виверження.

І не дивно. Колиску людства постійно розгойдували вулкани, оскільки весь район від Кіліманджаро до Олдуваї і далі - це зона Великого Африканського Розламу. Вулкани не тільки знищували все живе, але й створювали дивний світ живої природи. Шестисотметрові стіни кратера Нгоро-нгоро стали нездоланною перешкодою для десятків видів тварин, що опинилися всередині кратера через деякий час після виверження.

Таким чином, тут утворився природний зоопарк, де можна побачити найрідкісніших істот.

Щоправда, масаї, які здавна вважали Нгоро-нгоро своєю вотчиною, спускалися в кратер не для того, щоб подивитися на звірів, а для того, щоб їх уполювати. Тепер уряд позбавив їх такої можливості, створивши там національний парк. Масаї вважають, що це лише привід забрати споконвіку їхні землі заради того, аби розважати білих у великому звіринці. 

Айгутті - 30-річний моран, воїн із клану Олойробі, разом зі своєю родиною живе в резервації Нгоро-Нгоро, на захід від Кіліманджаро. Олойробі власники величезної череди, і в їхніх селищах-маньятта завжди є м'ясо і молоко. Своїм батьком Айгутті називає старого Олойробі, хоча, звичайно, у цьому не можна бути упевненим до кінця. Сім'я в розумінні масаї - щось зовсім відмінне від того, до чого звикли ми. Олойробі має п'ять дружин - за місцевими мірками він вважається багатою людиною і може забезпечити своє велике сімейство. Одним з його нащадків вважається Айгутті.

Стара Нера одна з дружин Олойробі. Вона ж бабуся Айгутті, оскільки воїна тридцять років тому народила її дочка. Каже, що від лайгванана, тобто, вождя. Особисті відносини в племені досить заплутані. Доти, доки жінка вважається ндіто, тобто, непосвяченою, вона може мати любовні стосунки із ким завгодно. Шлюб, утім, не занадто обтяжує жінку. Молода сіангікі може впустити у своє ліжко кожного, хто їй сподобається. Дитина, яка народилася від випадкового зв'язку, за будь-яких обставин вважається законним сином чи донькою глави родини. Якщо на порозі хижі-бома в землю увігнано списа - отже, в гостях у жінки чоловік, і візит затягнеться до ранку. У родині Олойробі кожна жінка має свій власний будинок. Тому і право вибору чоловіка - теж за нею.

Нера: "Життя моє було довгим і красивим. Я вибирала кращих чоловіків, коли на те була потреба. і від них народила красивих дітей. Хлопчики стали воїнами, дівчатка - велелюбними дружинами. Чи щаслива я? Напевно, так.

Але я була б ще більш щасливою, якби життя так не змінилося. Чому череди меншають, чому в нас мало землі? Чому масаї ідуть до міста?"

Чай з молоком пахне часом масаїв, що минув без вороття. Колись вони були господарями землі - від Сірінгету до Кіліманджаро. Тепер їхня територія називається резервацією. І в цій резервації вони тепер не мають права вбити лева - списом чи коротким мечем. Але ж раніше чотирнадцятирічний юнак був зобов'язаний здійснити такий обряд - і тільки після цього він ставав мораном, воїном.

Утім, спис, що зараз у руках Айгутті, вже одного разу обагрився кров'ю. Коли він був лайбоном, юнаком, який не пройшов обряд обрізання, його взяли в похід дорослі воїни. Так званий розвідувальний рейд убік землі чага. Подібні рейди зазвичай тривають кілька тижнів, а, можливо, й місяців. Воїни були озброєні ножами і списами. Щоб скоротити шлях, вони вийшли за межі резервації й опинилися в національному парку Серенгеті. Колись ця територія вважалася їхньою землею. Тепер вони ризикували бути покараними урядом за вторгнення сюди.

Цей парк - незвичайний. Він існує вже п'ятдесят років. Але найдивніше те, що тут збереглися усі тварини савани. Жирафи, слони, леви - усі вони живуть, не помічаючи присутності людини. Численним туристам дозволено спостерігати за життям звірів, не виходячи із позашляховиків. Але масаї - не туристи. І, до того ж, вони відмовляються вважати себе підданими держави. Група воїнів рухалася саваною і зовсім випадково натрапила на левиний прайд.

Леви тільки-но закінчили полювання і ділили здобич. Вона була убогою. Очевидно, що ласі шматки дістануться не всім. Левиця, яка вбила антилопу, була не задоволена - на бенкет прибігли ті, хто в полюванні участі не брав. Її відігнали від туші, а коли вона повернулася, то побачила, як гієни забрали навіть те, що залишилося від антилопи. Зла і голодна, вона змушена була знову виходити на полювання.

У цей момент левиця почула пісню. Це співали масаї, що прямували саваною. Зазвичай масаї співають, щоб забути про важку довгу дорогу. Вони не знали, що поруч левиця. А тварина, зачувши людей, вирішила уполювати їх.

Айгутті, воїн клану Олойробі: "Ми співали пісню, і в цей момент на нас вискочила левиця. Ви, білі, кажете, що нас бояться леви. Ви перебільшуєте наші здібності. Однак, це була левиця, а не лев. Вона кинулася вперед, і я був першим, хто метнув списа. Я не мав ще права носити зброю, і ніс у руках чужу. Коли левиця кинулася, у мене не було часу на роздуми. Кинули списи й інші морани, але саме мій завдав смертельного удару звірові. Після цього я пройшов обряд обрізання, став воїном і почав носити списа на законних підставах."

Частину своїх традицій масаї запозичили в давніх римлян, що окупували Північну Африку на початку першого тисячоріччя. Їхні червоні накидки-шуки - точні копії давньоримських тог. Так само, як і короткі обоюдогострі мечі нгалем-нгіджі. А от сандалії - предмет, що з'явився в племені із приходом цивілізації. Їх вирізають зі старих використаних автомобільних покришок, тому масаї залишають на дорозі досить кумедні сліди.

Туман. Екваторіальний ранок у резервації. Вдихаєш злегка морозне повітря й думаєш про те, що непогано б було викинути підручники географії, особливо ті, де описується спекотний екваторіальний клімат. Чорні масаї, виявляється, набагато легше переносять холод, ніж білі мандрівники, одягнені в пуховики й теплі рукавиці.

Із Айгутті ми познайомилися тоді, коли вождь клану вирішив принести на честь нашого візиту жертву божеству, що, за віруваннями давнього народу, жило десь на вершині Кіліманджаро. І хоча дехто із цих людей піднімався на гору і нікого там не знаходив, та сила їхньої віри вражає.

Перед тим, як принести жертву, чоловіки клану зібралися на околиці села. Жертвою мала бути коза. Масаї не відчували жодного співчуття до тварини. Величезні череди - їхнє основне джерело їжі, але при цьому масаї не сентиментальні й вважають тварин чимось неживим. Приблизно так само вони ставляться і до супротивника на полі бою, і це дозволяє племені зберігати психологічний імунітет та самодостатність.

Перед жертвопринесенням довелося попрацювати мачете - нарубати траву, зарості якої починаються відразу за поселенням. Жінок сюди не пускають. Із кров'ю мають справу тільки чоловіки - такий звичай масаїв.

Айгутті вбив козу, а потім, зцідив її кров, став пити червону паруючу рідину. Потім подивився мені в очі й, презирливо скрививши губи в усмішці, щось вимовив давньою мовою.

Наш перекладач пояснив, мовляв, тільки воїни можуть пити кров тварин. Білий, напевно, відмовиться. Білий не відмовився. Цей ковток крові став пропуском у світ масаїв.

Козу поділили на кілька частин. Ласі шматки призначені лише воїнам. Жінкам - ті частини, в яких м'яса менше, а кісток більше. Не забули й про дітей - легені, печінка й шлунок - для них. М'ясо кози смажать на вогні так, як це робили тисячу років тому.

Також, як і тисячу років тому, воїн, що головує на трапезі, наділяє кожного із присутніх, відрізуючи потроху від великого шматка м'яса. Їдять всі разом. Коли береш їжу, потрібно дивитися в очі вождеві - вважається, що тоді тебе залишають підступні думки. Поки воїни їдять, у посудину із залишками крові наливають воду, кидають туди шматки м'яса, що залишилися, і ставлять на вогонь. Із цього вийде чудовий бульйон, міркую я. Але для бульйону не вистачає головного компонента.

Марко, масай: "Ми обов'язково кладемо в суп рослину кітолосва. За своїми властивостями вона цілком прирівнюється до кілоріті, а ще ми використовуємо її, як знезаражуючі ліки. Ця рослина діє так само, як на білу людину кава. Випив такого бульйону - і нізащо не заснеш у поході."

Але Марко розповідає не все. Цей бульйон ще має і наркотичні властивості. Покладеш у нього на один корінець більше, і розв'яжеться язик, а думки розсиплються. Тому в колі нових знайомих відмова випити бульйон трактується, як небажання розслабитися, отож довіри до такої людини вже не буде.

Після того, як гість випив кров, з'їв м'ясо й розслабив свідомість бульйоном, йому пропонують метнути списа. Коли тобі в руки дають зброю, це означає небувалу довіру. Ти можеш сміливо повертатися спиною до воїнів, будучи впевненим, що ззаду в тебе не встромиться спис.

А далі настає вечір, і ти можеш завітати до будь-якої сіангікі й провести з нею ніч. Більше того - коли жінка сама запропонує переночувати в неї, ти, гість, зобов'язаний сказати їй "Ебайє", що означає "Так". Бо якщо гість відмовляється, це означає, що він нешанобливо ставиться до жителів цього села.

Виглядає цілком романтично, але не варто дивуватися тому, що за подібних звичок цей народ страждав від усіляких хвороб. Масаї, щоправда, традицій не порушують, однак навчилися лікувати хвороби, які в Європі донедавна вважалися невиліковними. 

Марко: "Найсерйознішою для нас була олмерега, те, що ви називаєте сифілісом, та ми навчилися її лікувати ще років триста тому. Ми знаходимо спеціальну рослину й даємо її пожувати, а потім запиваємо відваром кілоріті або кілотосви. Але найкраще це профілактика."

Територію, де живуть масаї уряд оголосив резервацією в тому сенсі, що він намагається законсервувати стиль їхнього життя. Відверто кажучи, це - не можливо, адже вони відправляють дітей до школи і їздять за покупками до сусідніх містечок. Втім, масаї залишаються масаями. Якщо їм щось не сподобається, вони можуть піти геть навіть з цього місця і відсутність паспортів не завадить їм це зробити.

У них і справді немає паспортів. Якщо масаї вирішить, що йому потрібно відігнати череду, ну, скажімо, до родичів у Кенію, він перетне кордон там, де немає ані поліції, ані переходів, і ніхто не зупинить чабана в червоному. Раніше племені належали великі угіддя.

Найбільший національний парк Серенгеті було названо так після того, як величезну територію у вісім тисяч квадратних кілометрів заставили парканами, забравши в аборигенів навіть саму назву - Сірінгет, Безкрайня Земля. Було це в 1951 році. У той час Танзанія все ще залишалася під юрисдикцією Британської Корони, і масаї небезпідставно вважали, що Сірінгет у них відібрали для того, аби зробити приємність білим туристам.

Часи змінилися. У Серенгеті дійсно вдалося зберегти сотні зникаючих тварин. Тут співіснують унікальні популяції невеликих лісових слонів, левині прайди, і леопарди - герої легенд про Білу Гору. Не рідкість і красені жирафи. Загалом, повна гармонія, в якій одні часом їдять інших, але при цьому ніхто не боїться людини. У тому випадку, якщо вона не носить червону тогу.

Коли юнакам виповнюється 14 років, вони проходять обряд обрізання й два-три місяці навчаються військовому ремеслу. Уроки проходять у савані, далеко від селищ-маньятта. Під час ініціації юнак зобов'язаний убити списом лева або леопарда. І тільки тоді він може вважатися мораном, воїном. Айгутті, який зробив це своїми руками, заледве не поплатився свободою за право бути мораном. Рейнджери Серенгеті заарештували Айгутті, але потім відпустили. Вождь пригрозив владі збройною непокорою, і смерть лева залишилася на совісті воїна.

Айгутти: "Ми продовжуємо здійснювати обряди, але тепер це формальність. Щороку воїнами стає тисяча масаїв. Чому раніше левів вистачало на всіх? Це білі винищили їх зі своїх рушниць, а в нас відбирають наші права."

Нера: "Білі змінюють нас. Я, наприклад, не стала б жити в місті, а мій онук - живе."

Свої права масаї розуміють дуже перекручено. Вони волелюбні, але водночас вели активну работоргівлю з арабськими купцями. Товаром були люди чага, яких масаї регулярно захоплювали в полон. До початку 19-го століття плем'я в червоних накидках втратило контроль за передгір'ями Кіліманджаро. Через 10 років воно спробувало його повернути. Війну із плем'ям чага, що контролювало підступи до Священної Гори, затіяв лайгванан Дангойя. Ця війна, хоч і велася списами та стрілами, була дуже кровопролитною, а, головне, довгою.

У селі Кімантара жив король племені Чага, що придумав свою власну тактику бойових дій. Жив він досить скромно, зовсім не як король. Єдине, у чому себе не обмежував монарх, так це їжа. і, мабуть, жінки. Це був п'ятий мангі, тобто цар, з династії Селенгін. Звався він Лемунге. Піддані короля вирощували каву, банани, і воювати не дуже вміли. І тоді мангі наказав вирити катакомби, для того, аби сховати свою родину й невелике воїнство.

Офоро Комбе стверджує, що є родичем, нащадком короля Лемунге. Однак він не дуже схожий на принца. Та як би там не було, вхід до печери знаходиться на його ділянці.

Офоро Комбе: "Король був дуже гладким, зате моторним. Він мав чотирнадцять дружин. І від кожної по кілька дітей. Всіх їх потрібно було сховати під землею, швидко й без паніки. У мирний час вони тренувалися ховатися, коли нападав ворог - дуже швидко плигали в печеру. Масаї так і не змогли її знайти. Коли масаї входили в село, вони вирубували всіх воїнів, а працівників, жінок і дітей тягли до океану, там був пункт перекуповування. Перекупники, в основному, араби."

Востаннє тунелем користувалися напередодні Першої Світової війни. Довжина печери - більше трьох кілометрів. Через кожні п'ятдесят метрів у стелі підземної споруди пробиті вентиляційні отвори. Перша камера призначена для воїнів-охоронців. Далі влаштовувалися дружини короля. Дитяча кімната найближче до вентиляції. А тут знаходився тронний зал. Щоправда, мангі майже головою діставав до земляної стелі, але атрибути влади все ж не залишав нагорі.

Оскар, провідник: "Король знаходився тут, у цьому приміщенні. Троном йому слугував великий камінь посередині. А на камені лежала шкіра леопарда. Це й був символ влади. Тобто, король сидів на цій шкірі, і спав на ній. Без подушок. У сусідній кімнаті були запаси продуктів на чотирнадцять днів. А для туалету користувалися гарбузовими глечиками. За довгі роки війни масаї так і не довідалися, де саме ховаються наші люди."

Але тепер масаї більше не воюють із чага. Британська Корона покінчила з міжплемінними війнами на території імперії, і кожен із народів зробив свій вибір. Чага потягнулися до цінностей європейської цивілізації, масаї спробували зберегти свою автентичність. Дмитро Комаров, фотограф нашої експедиції, вважає, що набагато простіше знімати в селищах-маньятта, ніж у містах, що були колись колоніальними центрами британської адміністрації.

Дмитро Комаров: "Что касаемо фотосъемки, в Африке очень интересно, я немножко не так представлял себе это. Оказывается, ты не можешь сделать здесь ни одного кадра, не заплатив. К нему тут же подходят и говорят: "Gіve me dollar" или просто подходят: "Hallo, gіve me dollar", то есть все кадры, которые мы видим в альбомах, скорее всего за них заплачен гонорар модели, то есть это своего рода постановка. То есть,  вот в городе на базаре я подхожу, фотографирую как продают манго, папаю, я или должен подойти ей сначала заплатить доллар или она кинет в меня этим манго или папаей. И тем не менее, хотя Африка пытается как модель получить с тебя деньги за съемку, она тебе нравится. Почему? Здесь всегда есть, что снимать. Вот посмотри вокруг. И тут можно снять портрет, можно снять жанровую сценку какую-то, тут тоже, что-то происходит, что в кадруе будет интересно смотреться. То есть в принципе жизнь вокруг очень колоритная".

Африка - живий організм. Це місце, де стикаються дві принципово різні культури, і жодна з них не може узяти гору над іншою. Як не змогли войовничі масаї перемогти у війні з чага й відвоювати Кіліманджаро. Отак весь цей екваторіальний калейдоскоп і вирує навколо Великої Гори.

Айгутті: "Куди йти? Не знаю. Ми живемо сьогоднішнім днем, не замислюючись про день завтрашній. Але ми вже зовні стаємо іншими. Подивіться, у мене у вухах дірочки. У мого брата Марка їх уже немає."

Марко: "Мене відправили вчитися. Гроші збирали всією родиною. Це коштувало двадцять корів. Дорого. Але я хочу одержати університетську освіту. І я один такий у своїй родині."

Тепер уже масаї ніколи не будуть господарями Олдоньо Найбор, Сяючої Гори, Кіліманджаро. У найкращому разі, піднімуться на вершину в складі експедиції. Хоча, навряд чи. Ці люди не хочуть служити нікому, особливо білим, які купили їхній чорний світ, визначивши ринкову вартість всьому тому, що раніше було безцінним. Як, наприклад, блискучі сніги Кіліманджаро.