"Ця людина могла б стати канцлером найкращої з європейських держав, і вона б тільки прикрасила цю державу своєю діяльністю..".
Альфред Єнсен, шведський історик початку ХХ століття

Він біг... Від небезпеки, від ворогів, від Петра Першого, від України... Навіть, від власних думок... Про те, що чекає на його землю, друзів, родину... І все ж, навіть у втечі йому світила провідна зоря. Зоря надії. Гірко і боляче було на неї дивитися - німб тієї зорі все більше втрачав колишній блиск. Та він дивився... Бо надія не хотіла згасати в душі. Найвеличніша мрія повинна здійснитися. Україна повинна бути вільною.

З Конституції Пилипа Орлика": "Во ім'я Отця і Сина і Святого духа - Бога, уславленого у Святій Трійці. Нехай здійсниться задля віковічної слави і пам'яті війська запорозького і всього руського народу... Уклали саме у цей надзвичайно сприятливий для здійснення такої справи час угоду... заради відновлення і зміцнення своїх зневажених прав і вольностей. І постановили, щоб не тільки його ясновельможність за щасливого свого гетьманування свято дотримувався духу оцих угод і конституцій, про що присяг своєю честю, але щоб їх незмінно виконували й інші гетьмани - наступники того уряду у Війську Запорозькому..".

Це - початок першої у Європі, більше того - першої у світі Конституції. Конституції України. Написаної у Бендерах (тоді це місто належало Османській імперії) "року божого 1710-го квітня п'ятого дня" Пилипом Орликом. Гетьманом у вигнанні. Тим, хто все життя мріяв про самостійну українську державу. Тим, хто так і не був донедавна визнаний законно обраним. Тим, хто 30 років поневірявся в еміграції, кидаючись із країни в країну у пошуках притулку. І укриття від жорстокої помсти Петра Великого.

Мазепа лежав на смертнім одрі. Він покидав життя, проклятий церквою. Точніше, тодішньою московською владою. А ще точніше - Петром Першим. Гетьман із тавром зрадника, котрий, як тоді перемовлялися скрізь і всюди, "продався" шведам, прорік останню волю: "Україна повинна скинути криваве ярмо Петровської імперії!"

П'яте квітня 1710-го року. Бендери. Претендентів на гетьманську булаву троє. Це небіж померлого Івана Мазепи Андрій Войнаровський, генеральний писар гетьмана (тепер би його посада називалася "прем'єр-міністр") Пилип Орлик та ще прилуцький полковник Дмитро Горленко. Кандидатура останнього практично одразу відпала. Андрія Войнаровського серед усіх родичів Мазепа любив найбільше, та він був молодшим за Орлика і не мав такого, сказати б, державного стажу, як Орлик. Отже гетьманом обрали генерального писаря. І козацтво, й іноземні можновладці, котрі взяли участь у церемонії обрання, вирішили: саме він - та людина, яка найбільше відповідає вимогам політики грізного часу, саме він найбільше посвячений у задуми покійного гетьмана і саме він найліпше володіє тонкощами української дипломатії.

Галина Ярова, директор Музею гетьманства: "Перше питання, коли його обирали на гетьмана, - питання про те, хто отримає майно Мазепи. Мазепа все-таки відступив у Бендери, у нього було кілька бочок із золотом і діамантами. Невеликий скарб! І кому ж мав належати цей скарбі Ясно, що скарб отримав Андрій Войнаровський, племінник Мазепи, а Орликові дісталася тільки булава... І фактично Пилип Орлик перейняв на себе посаду гетьмана, не отримавши ніяких коштів".

Те колишнє тепер йому здавалося химерним сном. Тепер на нього полювали. Орлик буквально шкірою відчував на собі постійні пильні погляди агентів Петра. І що не день- ось уже 10 років вигнання - конспірація.

Гетьман-емігрант змушений покидати Швецію. Тут уже нічого робити. Хто-хто, а шведи Україну не врятують. По смерті короля Карла ХІІ Орлик у цьому остаточно пересвідчився. І тепер від'їздив, щоб знайти розуміння у інших державах. Та політична ситуація - не на його боці. Світ взагалі і Європа зокрема якраз у стані чергового короткого перемир'я. Ніхто споряджати військо за Україну не хоче. А мова дипломатії, здається, не для Петра.

Тим часом, московський цар Петро Перший, дізнавшись про виїзд Орлика зі Швеції і його подальші плани в Західній Європі, звелів упіймати вигнанця. У Відні у Петра своя людина - амбасадор Ягужинський. Довідавшись про намір Орлика відвідати Гамбург, російський цар посилає на його лови молодшого брата амбасадора. Та Орлик несподівано міняє маршрут і прямує до Бреславля. Молодший Ягужинський, звісно, за ним!

Старший же Ягужинський, котрий був амбасадором у Відні, написав до графа і президента цісарської палати пана Найдгардта (останній теж жив у Відні) листа такого змісту:

"Пане! Його Царська Величність, мій пан, одержав зі Швеції відомості, що наступник зрадника і бунтаря Мазепи Орлик виїхав до Гамбурга, а потім заміряє дістатися на схід, щоб викликати там війну проти найяснішого нашого монарха. Я маю честь Вас прохати, щоб Ви були ласкаві зарядити безпроволочно його арештування або принайменьше задержали його під якою-небудь притикою на кілька день і повідомили мені про те спеціальним посланцем.. Жду сеї честі, зостаюсь відданий Вам Ягужинський..".

Однак граф, який ставився до Орлика з великою пошаною і любов'ю, передав йому цього листа. Таким чином Орлик був попереджений про небезпеку, і з планів Петра нічого не вийшло.

Тарас Чухліб, директор НДІ козацтва: "Існувало відомство, таємне відомство в системі Російської імперії, яке мало свої представництва в усіх країнах світу, в тому числі і в тих країнах, де перебували вигнанці з України, а це Австрійська імперія, Шведське королівство. Вели розвідку... Були складені списки, кого треба увезти до Москви, кого треба допитати, виконувались всі ці завдання... І Петро Перший платив великі гроші своїм агентам, які працювали в Гамбурзі, у Відні, виловлювали їх прямо на вулиці, саджали в карети і везли до Москви. На той час російські спецслужби були сильними".

Орлик із родиною зупинився в Бреславлі. Агент Ягужинський, вивідавши, де він мешкає, о першій годині ночі прибув на місце, щоб заарештувати і біглого гетьмана, і його родину. Та господар будинку на умовляння агента не здався і браму не відчинив. Непроханому гостю нічого не лишалося, як піти ні з чим. Тільки-но почало світати, як родина Орлика покинула прихисток. Дружину прийняв один із монастирів, чотирьох доньок відправили в інший, а синів сховали у єзуїтів. Сам гетьман із сином Григором - пустився в далеку дорогу. Ягужинський, щоб вивідати, де ж подівся глава родини, спробував листуватися зі старшою Орликовою донькою, та нічого у нього із того не вийшло.

Галина Ярова, директор Музею гетьманства: "Пилип Орлик ніколи офіційно і прямо не мав можливості зустрітись і щось сказати, але сили дуже не рівні, щоб порівнювати. У Петра - офіційна держава, величезна армія, кругом визнання в Європі. Коли Войнаровського схопили в Гамбурзі, то Пилип Орлик писав - подивиться, що робиться, просто приїхали, схопили, слідкували за ним, коли його запросили до однієї графині на обід, і людину заарештували, хоча він переховувався, працював під чужим паспортом, знав, що його можуть схопити, але одного разу він довірився багатій жінці, яка йому страшенно подобалася, він прийшов до неї на обід і там був заарештований, при виході вже звідти, звичайно не на самому обіді. Його російські драгуни схопили. Це говорить про те, що сила Петра була настільки велика, що навіть європейські монархи не могли втрутитися. Коли Войнаровського захватили на корабель і потім відвезли в Перерберг, де його допитували довго, відвезли в Сибир. і саме цікаво, що в один рік вони померли - Пилип Орлик і Андрій Войнаровський. 2 претенденти найбільші".

Щоб вивідати, де ж так довго ховається Орлик, усіх його ближніх, які зосталися в імперії, арештували. Цілу родину Мировичів, навіть стару матір, на довічно заслали в Тобольськ. Одного з братів - Федора Мировича - після нелюдських мордувань закували в кайдани і так відправили на каторгу. Матір Орликової дружини (з роду Герциків) помістили в монастир на Московській Слободі. Але спочатку відібрали майно - до останньої сорочки. Жінок та дітей братів дружини опального гетьмана також тримали в неволі. У казематах томилися син прилуцького полковника Андрій Горленко, хорунжий Михайло Гамалія, полковник Кандиба, сотник Жданович. Усіх їх звинувачували у злочинних зв'язках із так званими зрадниками.

Досвід репресій проти "мазепинців" Петро Перший апробував 1711-го року. Тоді Орлик, щойно обраний гетьманом, за підтримки татар і під проводом султана, сина хана кримського, вирушив із військом на Правобережну Україну. І Московський цар, побоюючись, що український уряд на чолі з Іваном Скоропадським візьме сторону Орлика, наказав покликати до гетьманської резиденції - Глухова - всіх без винятку дружин генеральної старшини, включаючи й жінку Скоропадського. Пані прибули й опинилися у заручницях. Звісно, ніхто з офіційних малоросів через цю обставину більше Орлика не підтримував. Решту верхівки цар просто підкупив.

Лариса Андрієвська, головний зберігач Музею гетьманства: "Корупція наша, вона нам дісталася від монголотатарів. Це те, що вони привезли в Україну ще за часів Чингізхана, впровадили в російську систему і що прийшло до нас звідти. Це чисто азійський спосіб існування. У Туреччини були свої інтереси, і якщо вони співпадали з інтересами України, турки, турецький султан підтримував, але якщо Петро Перший йому гарно заплатив, скажімо, комусь із візирів, підтримка трошки мінялася".

Яскравий доказ - Прутський договір. Спочатку це був ганебний для Московщини мир. Разом із турецьким військом на Пруті були й козаки Орлика. Опальний гетьман був за два кроки від досягнення мети: Петро Перший - у руках союзників. Та турки не поспішали брати московського царя в полон - все обробили гроші, якими був підкуплений візир. Але ж Орлик тримався насторожі, і у мирній угоді з'явилась умова - Росія має відмовитися від України і надалі не втручатися в справи цієї держави. Так Україна вперше стала вільною. На папері.

Прутській угоді так і не судилося здійснитися, хоча зоря української волі і здавалася Орлику такою близькою! Річ у тім, що пункт документа, де йшлося про долю України, був настільки розмитим, що поміж турків та московитів зав'язалася дискусія: а чи взагалі зобов'язує Прутський договір російського царя відмовлятися від українських територій? Щоб турки не дуже сумнівалися, Петро Перший затявся повернути їм Азов. Та ще й вимагав, щоб Туреччина видворила зі своєї території шведського короля і його військо. Османцям така дипломатія викручування рук не сподобалася, і в повітрі запахло порохом. Москва, налякана перспективою нової війни, погодилась негайно зруйнувати Таганрог і передати туркам Азов. Мирні переговори відновилися, а з ними - й нові підкупи. Як результат - правки в угоді. А саме: цар відмовляється не від усієї України, а лише від Правобережної. І залишає за собою Київ. Ціна маленької зради турків - сто тисяч червінців.

Тарас Чухліб, директор НДІ козацтва: "Цей факт маловідомий і про нього мало пишуть, в тому числі російські історики. Але російська імперія, зважаючи на свою потугу, використала цей момент. Через рік вона вже з турецьким султаном... Турецькому султану Петро І вже виписував про те, що, не зважаючи на те, що ми тоді заключили цей Прутський договір, але Україна завжди була під протекторатом Росії і обраний гетьман Іван Скоропадський. І вони зазнають своїх вольностей, вони живуть вільно, і хай вони перебувають під російським монархом...Україна попала в цей геополітичний такий бермудський трикутник і не змогла з нього вирватися, не зважаючи на те, що притягнута була Швеція".

Друга стаття конституції Орлика: "Кожна держава постає і існує завдяки непорушності кордонів. Так і територія нашої Вітчизни, Малої Русі, нехай не постраждає ані від нападу, ані внаслідок неправомірного рішення у своїх кордонах, що закріплені договорами з Річчю Посполитою, з Портою Оттоманською та з Московською імперією".

Орлик не міг віддати Лівобережжя разом із Києвом Петрові. І тому його метою було якомога провокувати війну Москви з турками. Російський імператор про це дізнався. Арештував рідних гетьмана і його прибічників і примусив їх написати листи до українських емігрантів в Османії - з проханням припинити шкідливу для Московщини діяльність, бо інакше, якщо вони не перестануть під'юджувати турок проти московського царя, то їхніх родичів, що сидять під арештом в Москві, буде скарано смертною карою.

Продажна дівка на ім'я політика кидалася то в один, то в інший бік. Перемогли, як завжди, гроші. Заради вільної України Туреччина не ризикнула ставати супротив супердержави. На термін у чверть століття між Москвою та Портою було укладено мир. Правобережної України цар зрікся. Та користі від цього їй було мало - правий берег перейшов до Польщі. Орлик спробував самотужки воювати з Річчю Посполитою, та зазнав поразки. А турки тим часом розбиралися з Карлом ХІІ. Вони так розпалилися, що ледь не силою - разом із військом -  видворили його у Швецію. У цій колотнечі ледь не загинув старший син Орлика - Григір, котрий мав тоді всього 9 років.

Лариса Андрієвська, головний зберігач Музею гетьманства: "Це був черговий калабалик, коли турки хотіли вигнати війська Карла ХІІ і врешті-решт звільнитися від цього тягаря, бо для них це був тягар - і вони напали не цей табір. Карл ХХІІ був людиною впертою, він не хотів залишати Туреччину, тому турецькі війська з таємного розпорядження султана просто напали на табір. Григір став на захист свого табору. Його захопили, власне його вбити навіть хотіли...Ледве врятували, тому що знав батька і його кримський хан добре".

Для Орлика настали особливо важкі часи. Ставка на Туреччину і кримського хана більше не спрацьовувала, здійснення мрії знову відсунулося, перетворилося на міраж. Грошей не залишилося, годувати вигнанця-гетьмана з військом промосковськи налаштовані турки вже не жадали. Кредитори штурмували ворота його помешкання і погрожували судом. Тануло на очах коло товаришів. Бачачи, що від Порти ближчим часом чекати нічого, вони потроху залишали Туреччину і поверталися на Батьківщину, сподівалися виблагати у царя пробачення за "зраду". Для Орлика це був час зруйнованих надій і гірких розчарувань. У хвилини відчаю зболену душу ятрила думка: а що, коли самостійна Україна це і справді лише химерна мрія, яка ніколи не здійсниться? А раз так, то чи не краще услід за багатьма товаришами віддатися на "божу і царську милість"?

Наприкінці 1713 Орлик покидає Туреччину і починає свої мандри по Західній Європі. Спочатку Відень, потім Істад, а наприкінці 1715 - Швеція. Крістіанштадт і Стокгольм. Грошей не передбачалося навіть у перспективі.

Галина Ярова, директор Музею гетьманства: "Коли він добирався до Швеції... він заклав козацькі клейноди для того, щоб проїхати певний шлях із своєю сім'єю.

Юрій Савчук, старший науковий співробітник Інституту історії України: "Сенсаційною знахідкою є те, що збереглися клейноди Орлика. Саме вона свого часу була закладена під заставу Орликом і навіть зазначена ціна - за 2 булавы під заставу він отримав 200 талерів"

Галина Ярова, директор Музею гетьманства: "Потім зумів повернути всі ці речи. Йому певний час повертав гроші Карл ХІІ, він був винен грошей Мазепі, це теж була довга фінансова переписка, тяжке було вирішення його фінансових проблем, його сім'ї, його оточення... Але коли ставало питання, чи стати гетьманом, чи може якийсь спокій за кордоном, він обрав посаду гетьмана".

З листа Пилипа Орлика до королеви Ульрики Елеонори, сестри Карла ХІІ:

"... Аби мати змогу продовжити подорож, я, на мою вічну ганьбу, змушений був заставити обидві булави, свою корогву і бунчук. Та й тут гіркий був би мій хліб, коли б не помогли мені добрі приятелі і прихильники, позичивши грошей. Але по заплаченню тих боргів та викупленню бунчука й інших речей мені не лишиться нічого для удержання родини..".

Дехто з гетьманів Війська Запорозького позахоплював собі необмежену владу, геть потоптавши рівність і звичаї, і свавільно встановив отой закон: Так хочу - так повеліваю".

Так - не буде, сказав Орлик і склав найдемократичнішу на той час конституційну статтю:

"Первенствуючими мають бути генеральна старшина і полковники, окрім цього, з кожного полку має обиратись по одній особі з числа людей "розважливих і заслужених". З ними повинен гетьман радитися про спільне благо і про всі громадські справи і не має права нічого вирішувати, розпочинати і здійснювати своєю волею без попереднього розгляду і схвалення ними".

Ось така собі на початку ХVIII століття президентсько-парламентська республіка!

Без прийняття "Правового укладу та конституції відносно прав і вольностей війська Запорозького" Орлик не бажав ставати гетьманом. До речі, під час її написання деякі статті виносились, як би тепер сказали, на всеукраїнський референдум. Вони передавалися із Бендер у вигляді списків, іноді у зашифрованому вигляді - аби документ, а разом із ним і вірна Орликові людина не опинилися в руках прибічників Петра Першого.

Мирослав Трифомук, директор інституту неолатиністики (Львів): "Коли при ратифікації Конституції Карл ХІІ підтверджує право України на самостійність, і підтверджує цю Конституцію, то, фактично, то є міжнародне визнання України. Вони витворили цей прецедент і  за тодішніми правовими установками Україна дійсно діставала свій статус у тодішній міжнародній ситуації у Європі".

Видані Орликом універсали, де просто і доступно викладалося, за якими принципами має жити Україна, гетьман і його агенти намагалися розповсюджувати серед населення ще під час свого першого походу на Батьківщину. У колах, наближених до імператора Петра, ці листівки називали "возмутительными воззваниями, в которых убеждали малороссиян ополчиться против московской власти". Орлик ще й листа написав. Офіційному українському гетьману Івану Скоропадському:

"... Коли Вас зупиняє теперішній мій титул, що я ношу, то будьте певні, що для загального добра я уступлю його Вам, як старішому, сподіваючись, що й Ви не захочете мене губити. Не йміть віри тим, що кажуть, буцім Оттоманська Порта думає панувати над Україною. Ні! Блискуча Порта, Його Величність король шведський і хан кримський уже межи собою таку згоду зробили, щоб Україна не підлягала ні під чию васальну залежність, але була б назавше самостійною державою..".

Невідомо, які почуття цей лист викликав у Скоропадського, але одразу ж проти Орлика на правий берег Дніпра було вислане військо. Не міг же ставленик Петра Великого обманути сподівання свого сюзерена. Зараз, правда, говорять, що гетьман у вигнанні час від часу листувався з гетьманом, милим цареві. Та зміст цих листів невідомий. Чи домовлялися про щось, чи відчував Скоропадський провину перед Орликом - і тому відповідав на листи, історики, певно, у ближчі століття так і не встановлять...

Але достеменно відомо, що в епоху Петра Першого з його наказу орликівські універсали публічно палили. Це, звісно, тільки підігрівало інтерес українців до своєї нездійсненої Конституції. Чому ж тоді народ не пішов за Орликом? Автор опального документа напевне зажив би народних симпатій, якби не одне "але". Вже після того, як Генеральний осавул Бутович був розбитий під Лисянкою і здався в полон, вже після того, як війська Орлика і кримського хана пройшли через усю Слобожанщину і дісталися Білої Церкви. Фортецю захопити вони не змогли. І тоді татари, розлючені поразкою, розсипались по селах і почали звірствувати. Це була чергова зрада.

"...Обдирали і спустошали церкви, спалювали їх до попелу, топтали ногами святі дари, глумились над іконами. На всьому просторі від Дністра до Росі нахапали в ясир кілька тисяч духовних і світських людей, козаків, жінок і дітей... Малолітніх дівчат насилували, а потім кидали в полум'я, що охопило місто, до п'ятдесяти немовлят було відірвано від материнських грудей і кинуто в огонь, інших роздирали пополам...Татари вчинили зруйнування невинному народові, все зруйновано, розграбовано, спалено, народ загнано в неволю, тільки місто Умань осталося оплакувати нещастя, що спіткало Україну..."

Він біг... Усе життя. Така йому випала доля... 30 років у вигнанні. Єдиний гетьман, що не був українцем за походженням. Єдиний, хто не втратив надію навіть тоді, коли всі відвернулися від нього... Єдиний, кого так і не зміг зламати всесильний цар Петро... Єдиний, хто почав і закінчив жити за своєю Конституцією.

У 1721 році Швеція теж замирилася з Москвою. Замирення було остаточне і безповоротне. Орлик подався до Франції, потім знову переїхав до Туреччини, де оселився в Салониках. Періодично західноєвропейський обрій захмарювався перспективою війни. Гетьман-емігрант використовував кожну можливість, щоб нагадати світові про існування України й українського питання. Він вів переписку практично з усіма європейськими державами - і промінь його надії то спалахував, то знову згасав. Обставини на Гетьманщині не сприяли його оптимізму. Запорожці дійшли висновку: краще спокій, але під Москвою, ніж невідомо як із невизначеною свободою. Орлик писав: "Запорожці служать - і кому? - Найзапеклійшому ворогові України - Московщині. За що? За те, що поблажала Москва, осипала копійками старшину всю і значне товариство військове і городове, одівала їх соболями, роздавала їм маєтності".

Семидесятирічний Пилип Орлик помер на чужині. Гетьманат в Україні був скасований в 1764 році, козацькі гетьманські полки як адміністративні одиниці щезли у 1780-х... Боротьба амбіцій - і чужих, і своїх на українському поприщі, прірва між романтизмом одних і продажністю інших представників верхівки знищили велику козацьку державу.

"Я, Пилип Орлик, новообраний гетьман Війська Запорозького, присягаюся перед Господом Богом, зобов'язуюсь і буду незмінно здійснювати у всіх розділах, уривках, поняттях і клаузулах подані тут уклад прав та конституції... Нехай мені у тому допоможе Бог, пречисте Євангеліє і безвинні муки Христа..".

Він не міг тоді уявити, що наступна Конституція України з'явиться мало не через 300 років...