Богдан Ступка: "Я думаю, Шевченко самий великий і найбільш великий, тому що він актуальний, розумієте? Він - в усі формації, він - в усі часи, для України він надзвичайно актуальний.

Шевченко такий поет, до якого можна звертатися постійно. У нас була вистава в театрі Франка "Сни за Кобзарем". Її поставив Кузьменко-Делінде, режисер. І от тоді я вперше знайшов, так би мовити, свого Шевченка.

Його повісили на стіну, сказали, що це - святий чоловік. Напевно, воно так і є, але його перестали вивчати. Коли вішають на стіну і роблять святого, тоді перестають його читати.

Не знаю, чи це була політика, чи це було мистецтво. Я думаю, що це не було мистецтво - його одягнути в цю каракулеву смушеву шапку і кожух. О, маєте собі такого дядька, знаєте? Дядько стоїть. Ой, маєте, от, подивіться на нього, що він таке.

Мені здається, що Шевченко не має нічого спільного з цією шапкою на голові, кожухом. А він - просто європеєць. Він був, і його поведінка була надзвичайно інтелігентної людини. Бо потім зробили його в цій смушевій шапці. В 47 років. Одна фотографія увійшла в усі книжки, в усі книжки! І всі думають, що він такий старезний дід, а йому було просто 47 років. Це ще молода людина. Я знаю, що найбільше пам’ятників у світі - це Тарасу Шевченку. І у Вашингтоні стоїть він, і у Варшаві стоїть. Знаєте, я був у Вінніпегу в Канаді. І такий скульптор Лео Мол - Лео Молодожанин. Він вчився колись в Ленінграді, потім він виїхав, і йому муніципалітет міста Вінніпег дав величезну площу, сад. І він там зробив скульптуру Шевченка - юний, молодий, молодий, молодий, молодий, молодий, потрясаючий, інтелігентний, мудрий.

Але він був людиною, і такою, як всі ми. Мав свої людські вади, людські плюси, але в нього ще був величезний талант, геній. Якби він не написав ці вірші, не написав цього Кобзаря, він був би прекрасним академіком Санкт-Петербурзької академії. Він не знав би горя, і малював би там… я не знаю, щоб він там малював… І ніколи не потрапив би до Кос-Аралу. Але вже така, така його доля.

Для мене він лишається надзвичайно людиною інтелектуальною, розумною, мудрою, геніальною. І він для мене - як людина, розумієте? Я його спримаю як живу людину.

Але його не треба скидати з п’єдесталу. Не треба, хай він буде. Це так сталося, так сталося, розумієте? Люди так зробили. І я вже казав про це, що повісили на стіну і перестали його вивчати. А ці пісні: "Реве та стогне Дніпр широкий", "Думи мої, думи" - нам так здається, що це щось таке, що це другорядне вже стає. Ні, ні.

Знаєте, в мене батьки вчили з дитинства поезію Шевченка. В нас був Кобзар вдома, але я був молодий, багато чого не розумів. Але я поступово приходив до розуміння поезії Шевченка.

Як умру, то поховайте

Мене на могилі

Серед степу широкого

На Вкраїні милій,

Щоб лани широкополі,

І Дніпро, і кручі

Було видно, були чути…

Так читаю, можна інакше читати:

Як умру, то поховайте

Мене на могилі

Серед степу широкого

На Вкраїні милій,

Щоб лани широкополі,

І Дніпро, і кручі

Було видно, було чути,

Як реве ревучий.

У кожного свій шлях широкий, своя доля. Мріяв він про ту Оксану: "Оксана, вічна  моя рана, збудую хату, одружуся, повернуся в Україну". Мріяв, дуже мріяв одружитися і збудувати хату в Україні. Збудував - у Каневі, але вже після смерті йому люди збудували.

А зараз ми починаємо думати, який він був. У нього хороше було виховання. Я думаю, що Енгельгард його багато чому навчив, коли він був і козачком, і просвітницькою справою займався. Енгельгард і вивчив його, і привіз його у Вільнюс, а потім з Вільнюса - у Санкт-Петербург. Я думаю, що він любив товариство, він любив компанію. Він, як і всі люди, закохувався. І його жінки любили.

І в нього закохалась Рєпніна. Вона дуже була закохана. Княгиня. А він ніби простий чоловік. Хоча він не був дуже простим чоловіком. Він не був бідний чоловік, як любили до цього показувати його. Він був у житті дуже простою людиною. Він ходив по Невському проспекту, одягаючи кожух і якийсь шарф - не знаю, чи червоний, чи зелений, чи помаранчевий. Всі його друзі просили привести цей кожух - такий самий. Він казав: "Ні, ні, я один буду ходити по Невському".

Художник, поет, письменник, надзвичайно любив народні пісні. Навіть коли він був у засланні в Кос-Аралі, до нього теж дуже деякі начальники, офіцери, які розуміли, що таке мистецтво, що таке поезія, до нього дуже добре відносились. Значить, в нього було щось надзвичайно людське

Найбільше мені подобається його автопортрет уже в Кос-Аралі. Коли він з бородою, лисий. І очі там такі глибокі, там таке дно, там стільки щось є такого, невловимого, загадкового! І коли він вертався з Кос-Арала через Нижній Новгород, він зайшов в театр - бо любив театр - і там йому дуже сподобалась актриса Піунова.

Він закохався. Мама казала: "Ну, нащо він тобі потрібен, донечко? Лисий, пахне табаком. А і взагалі…"

Вона каже: "Він геніальний поет".

"Ну ти ж не будеш з поетом спати. Там тобі потрібно, значить, молодого, багатого".

Він був закоханий шалено. І він тоді пише листа. І він пише листа Щепкіну, щоб він приїхав і з цією Піуновою зіграв на сцені нижньоновгородського театру. І Щепкін приїхав. Щось було в Шевченку, що приїхав Щепкін, щоб зіграти, щоб допомогти другу. А раптом вона в нього закохається…і так дальше, і тому подібне.

Ось він, промені сонця лягли на величне чоло, і здалось нам, що прокинеться він од буяння. Здрастуй, Тарасе, глянь, як нині життя розцвіло. Це збулись твої мрії, твої сподівання. Ми йдемо, ми йдемо, наша думка і порух єдині. Наша пісня як голуб, що б’ється крилом о блакить. Навіть сивий Дніпро засміявся від щастя …. Чуєш, він заспівав, той, що вмів такі бурі творить…

Так читаю. Можу інакше читати.

Чи то недоля та неволя,

Чи то літа ті, летячи,

Розбили душу? Чи ніколи

Й не жив я з нею, живучи

З людьми в паскуді, і опаскудив

Душу чистую свою?.. А люде!

Звичайно, люде, сміючись,

Зовуть її і молодою,

Пренепорочною, святою,

І ще якоюсь... Вороги!!

І люті! люті! ви ж украли,

В багно погане заховали

Алмаз мій чистий, дорогий,

Мою колись святую душу!

Та й смієтесь. Нехристияне!

Чи не меж вами ж я, погані,

Так опоганивсь, що й не знать,

Чи й був я чистим коли-небудь,

Бо ви мене взяли з святого неба

І писать погані вірші научили.

Ви тяжкий камінь положили

Посеред шляху... і розбили

О його... Бога боячись!

Моє малеє, та убоге,

Те серце праведне колись!

Тепер іду я без дороги,

Без шляху битого... а ви!

Дивуєтесь, що спотикаюсь,

Що вас і долю проклинаю,

І тяжко плачу, і, як ви...

Душі убогої цураюсь,

Своєї грішної душі!

Це в мене цей вірш зробив такий величезний переворот в любові до поезії Шевченка. Я багато чого після цього зрозумів. Надзвичайні його щоденники, надзвичайна його і проза. По різному можна відноситись.

Але я пам’ятаю, що от він якийсь універсальний, тому що ні одна влада його не дуже-то і сприймає. От цікаво, якби він прийшов, хто би йому сподобався, і що би йому не сподобалось. Правда? Багато чого. І ті що, не люблять його, і ті, що клянуться ним, і фарисеї, їх дуже багато.

Я не хочу говорити про одного нашого знаменитого футболіста. Він з-під Києва, і теж носить таке ж прізвище. І коли його спитали, чи він щось знає про Шевченка - це було давно, десь років 5-7, - він так сміявся! Так йому смішно було, коли читав він ці рядки: "Як умру, то поховайте…" Так йому було смішно чомусь. Не знаю чому. А мені стало сумно. Я думаю, що кожне покоління буде мати свого Шевченка.

Да. А це така дистанція не була довга. Це було 47 років. І бачите, як люди його сприймали. Коли був його день народження 47 років 9 березня (а 10 він помер), він в мансарді в Санкт-Петербурзі сказав: "Я спущуся вниз і наведу порядок". Він мав на увазі, наведе порядок у своїй майстерні. Люди це сприйняли, що він з небес спуститься і наведе порядок на землі, а, може, навіть і в Україні.

То було б непогано".