Манана: "А я й не чула, що вона тут, у Хоні, жила".

Батько: "Так, вона жила десь поряд із нами. Але дуже недовго. Взагалі-то вона багато мандрувала Грузією. Я чув, у Кутаїсі мешкала".

Манана: "Так ось чому вони тут знімають кіно про Лесю Українку".

Роман Віктюк: "Свої останні 5 років вона прожила тут, у Грузії. Тут і померла у злиднях, подолавши свій тридцятирічний біль, велика українка, велика жінка, велика поетеса. Я представляю фільм про Лесю Українку. Я - Роман Віктюк".

Ада Роговцева читає уривок з листа: "Люба мамочко! Ти не радиш нам їхати на Кавказ, але я так вирішала: Кльоню я на самоті не покину".

Роман Віктюк: "Шлюб Лесі з Климентом в родині Лесі вважали жахливим мезальянсом. Вона - вже відома письменниця, він - селянин, вбогий чиновник найнижчого 9-го рангу. Їй вже "за тридцять", а він - хлопчисько, на 9 років молодший!"

Ада Роговцева читає уривок з листа: "Проза життя тут здобувається тяжко, проте і поезію здобувати не треба, сама оточує навколо. Тут багато руїн старосвітських, по краям міста - садки і виногради. Щоправда, в середині міст по-азіатські тісно, камінно та брудно".

Роман Віктюк: "Обоє хворі: він на туберкульоз легенів, у неї - туберкульоз кісток та нирок. Чи було між ними кохання? Хто знає? Може, вони об'єдналися тому, щоб допомагати один одному".

Ада Роговцева читає уривок з листа: "Люба мамочко! Як мені прикро у цій далекій стороні. Це ж - справжня Азія. Переїзд до Кутаїсі нам страшно дорого влетів. У Телаві ми всі меблі за безцінь продали, а тут - усе нове купили. Кльоніної плати на життя не вистачає. Вся надія - на мої останні гроші.... Коли буде твоя ласка мені допомогти - я не відмовлюся…"

Ада Роговцева: "Уявіть собі - хвора жінка. Вона весь час подорожує. Залізниця. І туалети - тільки на станції, тобто треба дочекатися зупинки, коли вона буде. А в жінки - туберкульоз нирок, а в жінки - цистит. Вони такі... Не дай Боже знати, що то за хвороба, і як з нею не тільки боляче, а й незручно: довгі сукні, слабкість, постійна температура. І вона не жаліється".

Леся Українка: "Хто має силу ходити по гострому камінню - той завжди перейде по ньому до чогось високого, до вищого, ніж звичайно можна дійти рівними, гладенькими шляхами".

Роман Віктюк: "Гамарджоба! Оце у вас що? Це морква? Не розумієте? Та це я українською мовою кажу".

Ада Роговцева читає уривок з листа: "Люба мамочко! Пишу тобі з Телаві. Життя тут дороге. За три кімнати з кухнею платимо 17 рублів, а заробляє Кльоня менше ста рублів на місяць".

Роман Віктюк: "Вона сумувала, сумувала, потім знову йшла до шафи і навіть витягла ту суконку, яку вона в Єгипті сама, своїми руками пошила. І знов відправила дівчину, щоб вона продала.

Ада Роговцева читає уривок з листа: "...Дещо з речей розпродали, бо інакше не було б за що жити".

Роман Віктюк: "Прийшовши з цього базару, де дівчина продала за безцінь одежину, - не гроші, сльози, - Леся приходила додому, і, щоб не згадувати про це, не знати про це, вона заплющувала очі, і виникала Україна, Полісся.

Та подивіться на мене! Посміхайтесь! - Кажуть, що нема такого життя, щоб сміятися..."

Ада Роговцева читає уривок з листа: "...Здоров’я моє погіршилося. Температура щодня - 37, а частіше - 38 градусів. Дуже болить шлунок. Як сяду їсти, так плакати хочеться... Тут все дуже дорого, а самих звичайних речей немає зовсім... На ринку - ані пшона, ані олії чи звичайної городини.

...Якось негосподарно тут люди живуть. Дбають тільки про вино та виноград. Були ми у простих міщанських хатах - дуже убого там живуть, але склянки миють вином, хоча б для того, щоб води налити. Се тут єдине багатство, тіє вино....Шкода, що ми його не п’ємо…

…При кожному зусиллі - чимала задишка і биття серця. Енергія і здатність до роботи дуже упали. Тут, на Кавказі, розпочався "сезон молодого вина". Щодня - крадіжки, бійки та вбивства...

...Здоров’я моє таке тонке... Пишу останнім часом тільки "в припадке умопомешательства". Тоді, коли вже юрба образів не дає мені спати по ночах, мучить, як нова недуга. Отоді вже приходить демон і наказує мені писати. А потім я знову лежу розслаблена, як порожня торбина...

...Що ж до лікування... медицина тут слабенька. У Кутаїсі тільки одна аптека - дуже дорога і недобра. І лікар один. У мене до нього немає довіри, бо його спеціальність - судові "вскрытия". Він постійно зайнятий на усіляких убивствах, часом зовсім безглуздих... Тут, на Кавказі, люди гарячі, та й вина п’ють забагато із самого дитинства…"

Роман Віктюк : "У неї був талісман – кинджал. Вона з ним була нерозлучна. Кинджал їй подарував грузин Нестор. Він був вигнаний з Московського університету, приїхав до Києва і у них квартирував. Він читав вірші грузинською, вона - українською. Вони розмовляли про долю двох народів - українського і грузинського. Про спорідненність націй. І Леся говорила: "Якби я не була українкою, я б стала грузинкою". І я сказав би, що в її житті гострим був не тільки цей кинджал, але й біль, слово. Слово, загострене болем, слово, як кинджал, вона віддала у жертву Музі. Вона умирала, щоб народилася Мавка".

Ада Роговцева: "Слово, чому ти не твердая криця, Що серед бою так ясно іскриться? Чом ти не гострий, безжалісний меч, Той, що здійма вражі голови з плеч?

Люба мамочко! Спасибі тобі за гроші та за листа. Дуже мене хвилює, що редактори "Вісника" старанно виробляють форму моїх віршованих творів - аж до повної руйнації розміру. Мабуть, я так і помру "молодою письменницею", що без редакторської правки не судна кроку ступити. Чому, наприклад, в російській літературі ні один редактор не наважився виправляти якогось-небудь Андрея Бєлого. Невже я гірша від Андрія Бєлого?"

Роман Віктюк: "Ми - в Грузії. В Тбілісі. Ой, до речі, дивіться, це якраз вулиця Лесі Українки. Мабуть, вона цими сходинками сходила, їй було важко дуже. Навіть підвести очі іноді їй було важко. І писати було важко. І вона в голові, мабуть, прогулюючись тут, писала свої великі драми".

Ада Роговцева: "Температура 37,5, температура 38. Постійно. Усе життя. З 10 років, і до 42 - коли вмерла. Пекло. Мучило. Слабкість. Як вона з цим вправлялася? І написала стільки, і всім допомагала, і шила собі одяг, і писала підручники своєму брату і сестрам. Що це за людина? Як їй це вдавалося?"

Ада Роговцева читає уривок з листа: "...Температура - рідко нормальна, а все більше 37,5... Мабуть, вже і вік мій такий, коли організмові стає трудніше боротися - адже се справжня 30-тирічна війна його з туберкульозом. Час і втомитися...

Противні ознаки циститу ніколи не щезають, і не раз трудно буває не стогнати, як досить запечуть...

Люба моя мамочка! Гірко мені на чужині. Скільки живу - а ніяк не звикну... Хоча рідному краєві з мене тепер небагато користі. Раз у раз мене нудить, дуже болить нога. Тижнів зо три тільки й робила, що лежала на лівому боці і нічого не писала...

Треба було мені в Єгипті народитися, то може, був би лад. Але ж найгірша помилка мого життя - се що я зросла у волинських лісах... А проте я не згадую лихом Волинь. Сього літа, згадавши про неї, написала "драму-феєрію". Писала її дуже швидко, але довго потім відхорковувала...

... Цю Мавку я довго у голові тримала. Ще коли в Колодяжному в місячну ніч бігала самотою в ліс і там ждала, щоб мені привидилася Мавка. Тож доки її придумувала, мала скільки хвилин екстазу!"

Ада Роговцева: "О, не журися за тіло! Ясним вогнем засвітилось воно, Чистим, палючим, як добре вино, Вільними іскрами вгору злетіло!"

Ада Роговцева читає уривок з листа: "Любі мої всі! Здоров’я моє, як завжди: то жар, то болі, то йде горлом кров... Та - лихо лихом, а робота - роботою. Що ж, коли не впиватися, не вприскувати морфію, не курити опіуму, то треба хоч роботою задурити себе.

...Пишу вам з Хоні. Містечко хоч і "трущобка", але має багато садків, та видно гори на горизонті. Якби не цистит, то було б і добре. А так - життя моє наче тюремне: з хати - на балкон, з балкона - в хату, ото і всі мої "ходи", а точніше - "лази"...

...Днями трапилося мені, - заробітку ради, - перекладати орендні контракти з французької на російську. Я тепер ніколи не пишу сидячи, усе - тільки лежачи. Три дні пролежала, 15 рублів заробила!"

Грузія, місто Хоні

Манана: "Вони знімають фільм про Лесю Українку, тому й цікавляться старими речами, які є у нас. У тебе ж повно антикварних меблів та старих речей.

Батько: "Мені вже 92 роки, та коли я народився, Леся Українка вже померла. Вона хворіла на туберкульоз, і тоді його не виліковували. Тож, зазвичай, ця хвороба закінчувалася смертю".

Манана: "У неї був туберкульоз кісток?"

Батько: "Так".

Роман Віктюк: "Як цукор роз’їдається у вині, так туберкульозом роз’їдалися кістки Лесі.

Чого ж ти ждеш? - питає Неріса з драми "Оргія". Антей: "Признання в ріднім краї, без помочі ласкавих переможців". Неріса: "Коли ж те буде? Як життя скінчиться?" "Посмертна слава - то звичайний дар таким співцям, як ти".

Ада Роговцева читає уривок з листа: "...Люди тут привітні, але ми рідко з ними розмовляємо, бо здебільшого вони тільки свою мову знають... Ми мало з ким знайомі, живемо самі з собою та зі своєю бідою…"

Грузія. Кутаїсі.

Леся Українка: "Любая моя сестричка! Вибач, що не писала. Мовчала я, щоб не проговоритися про ту грошову скруту, в яку ми попалися. Але зараз все виправилося... Мама таки вислала мені 55 рублів гонорару. Важу я тепер на 10 кілограмів менше, ніж звичайно, тобто - усього 48 кілограмів з половиною…"

Роман Віктюк: "Два останні роки вона не тільки не могла писати, не могла й підвести очі вгору - був страшенний біль. До останнього вона в голові писала "Лісову пісню", і, закінчивши в голові, сіла і записала за 10-12 днів. Народивши драму, вона тяжко хворіла, як породілля".

Ада Роговцева читає уривок з листа: "Дорогий товаришу! Я написала "Дон Жуана"! Боже, прости і помилуй! Не знаю, як воно вийшло - добре чи зле, але тепер і в нашій літературі є свій, власний "Дон Жуан"! Оригінальний тим, що його написала жінка. Про се ще ніхто з моїх знайомих не знає. Нехай се буде сюрприз читачам! Щось дуже вже я розписалася останнім часом: шалено, з безсонням, з маніакальним станом душі, з фізичним виснаженням…"

Ада Роговцева: "В останні дні свого життя Леся вже не пише, тільки іноді трохи надиктовує. Бо щодня - жовчна рвота. Вона іронізує і каже: "Як на морі в найгіршу погоду". Лікарі підозрюють малярію, тож Лесю Українку перевозять з Кутаїсі - у Сурамі. Там вона і померла. Впродовж тижня її тіло поверталося додому".

Хтось має іскру в серці, вогонь у душі, се, може, не дає щастя, але дає щось більше і вище від щастя, щось таке, чому назви нема в людській мові.

Іван Франко сказав про Лесю: "Вона була майже чи не єдиним мужчиною на Україні". Я погоджуюся з ним. І думаю, що всі, хто любить Лесю, хто вірить кожному її слову. Слову, яке ще буде довгі-довгі віки світити нам, і робити нас розУмнішими... розумнІшими - я потом переговорю, если это годится... Вона - перша".

Роман Віктюк: "Напередодні смерті родичі Лесі помітили, що її зазвичай сірі очі стали блакитними. Очима дитини, боголюдини".

Ада Роговцева: "Колись Марина Цвєтаєва, великий поет Росії, сказала: "Я знаю своє місце, і воно не останнє, і то тільки тому, що я не стаю в ряд. Мені здається, що ми не маємо права ставити її ні в який ряд. Це - перше місце".