Все почалось 15 червня 1934 року у кав`ярні Клюбу Товажискего по вул. Фоксаль, 3.

Сюди зайшов Броніслав Пєрацький - міністр внутрішніх справ Польщі. Особистий друг президента Юзефа Пілсудського любив пообідати і випити кави саме тут.

Аж раптом до нього з-за спини підійшов молодик і зробив три постріли з револьвера. Єдиний, який потрапив у голову Пєрацького, й виявився смертельним. Постріли в міністра зробив член Організації українських націоналістів Григорій Мацейко на псевдо "Гонта". Вбивство популярного політика викликало шок у Польщі. Акт терору засудили всі політичні партії та впливові персони, зокрема й митрополит Андрей Шептицький.

Втікаючи, бойовик втратив бомбу. Поляки так і не змогли його зловити. Мацейкові вдалося втекти аж до Аргентини і там він помер у рік 30-тиріччя свого легендарного чину.

Ініціатором і організатором політичного вбивства, яке струснуло Польщу, був Степан Бандера - провідник Крайової Екзекутиви (виконавчого органу) Організації Українських Націоналістів на Західно-Українських Землях. Це був не перший теракт проти окупаційної, з позиції ОУН, польської влади, але вперше було демонстративно страчено політика такого рангу. Націоналісти випустили листівку, де пана-міністра було згадано як "одного із катів українського народу". Насправді, він був причетний до так званої пацифікації - злочинної політики польського уряду, спрямованої проти українців Галичини й Волині.

Бандера Степан. 25 років. Народився в селі Старий Угринів, повіт Калуш, у Галичині. Син греко-католицького священика. Студент агрономічного відділення Львівської Політехніки. Член Організації Українських Націоналістів з 1929 року. Крайовий провідник ОУН на західноукраїнських землях. Псевда - "Баба", "Малий", "Степанко", "Сірий", "Лис" та інші. Метою своєї політичної діяльності називає створення Української самостійної держави.

У вересні 39-го, після нападу Німеччини та Радянського Союзу на Польщу, матеріали цієї кримінальної справи, а це 25 томів, кожен з яких містив близько 400 сторінок машинопису, зникли.

Але, на щастя, в українських архівах збереглися копії документів, які дозволяють встановити перебіг подій того історичного процесу у столиці Польщі, зокрема, акт оскарження (обвинувачення) Степана Бандери та товаришів, укладений прокурорами Желінським та Рудніцкім. Саме під час Варшавського процесу до Бандери і приходить слава великого українця.

До цього гучного процесу Бандеру щонайменше 6 разів заарештовували. 14 червня 34-го року у Львові його заарештували всьоме.

Це сталося в Академічному Домі по вулиці Супінського, 21. У студентському гуртожитку під стріхою, на так званій "Камчатці", тривали зустрічі молодих націоналістів. Бандеру арештували рівно за добу до смертельного пострілу у варшавській кав`ярні.

Є кілька думок, чому крайовий провідник ОУН потрапив у поле зору служби безпеки. За однією з версій, польська поліція "зачищала" міста від усіх неблагонадійних елементів напередодні візиту міністра пропаганди нацистської Німеччини Йозефа Геббельса. Також є підстави вважати, що про видатну роль Бандери поляки були обізнані зі свідчень затриманих членів організації.

Судовий процес проти 12 членів ОУН розпочався в Варшаві 18 листопада 1935 року.

Всього було заарештовано 800 українців, підозрюваних у членстві та зв`язках з ОУН. Поводились націоналісти виклично, але дехто під тортурами та тиском незаперечних фактів, - документів з так званого "архіву Сеника", - почали співпрацювати зі слідством.

Найбільше розповів колишній підпільник Іван Малюца, який вирішив помститися Бандері за вбивство бойовиками ОУН його подруги Марії Ковалюк.

Бандеру катували позбавленням сну. Один із допитів тривав шість днів – з дев’ятої ранку 6 серпня до восьмої години вечора 11-го.

Саме тут, у цій колоновій залі, виникає міф про незламних бандерівців - хлопців, яких не переконають просьби і не здолають тортури. Степан Бандера та його друзі чудово використали трибуну суду для пропаганди націоналістичних ідей - сотні свідків, представники преси.

Своє перше слово на суді Бандера несподівано для поляків почав з заяви: "Як український громадянин, не підлягаю польським законам". Він також сказав, що вини не почуває, його революційна діяльність - обов’язок. Степан першим заявив, що не буде свідчити польською мовою, хоча досконало її знає. Прокурор Желінський у спогадах пізніше писав: було видно, що підсудні в усьому його слухають. Тому Бандеру вивели з зали суду, щоб зменшити його вплив. "Від нього била невичерпна енергія та фантастична сила", - писав інший свідок.

Львівська газета "Батьківщина" в дні процесу писала: "Бандера низенького, маленького зросту, худорлявий, лице молодого хлопчика, темноволосий, пристрижений, одягнений в чорне вбрання. Поводиться свобідно. Думки виявляє у ясній формі, з них видно, що це інтелігентна людина. Відчувається, що ця людина цілком не подібна до більшости підсудних".

Майже півтора роки польські слідчі та прокурори збирали докази причетності українських націоналістів до вбивства Броніслава Пєрацького.

"Ці українські бандити мають понести покарання", "тільки кара на горло може зупинити терор націоналістів", "якщо ми зараз їх не знищимо, то вони знищать нас", "суд судом, але Бандера є бунтівник і злочинець", - такі настрої панували в польській владі, майбутнє рішення суду здавалося цілком передбачуваним.

В’язниця Швєнтий Криж (Святий Хрест) - "польський Сахалін", 200 кілометрів від Варшави. Саме тут карали Степана Бандеру та його друзів. Лідера українських націоналістів, як найбільш небезпечного державного злочинця, утримували у кайданах під час слідства і суду.

Суд тривав два місяці. Бандера та двоє його посправників - Микола Лебідь та Ярослав Карпинець - були засуджені на кару смерті. Відтак, згідно з урядовою амністією, її замінили на довічне ув’язнення. Інші отримали вироки від 7 років до 15-ти. Після оголошення вироку Бандера та Лебідь разом вигукнули "Хай живе Україна!". Їх відразу ж вивели з зали і обґрунтування зачитували вже без них. ОУН оголосила траур по всій Галичині.

У травні-червні 1936 року у Львові, у Воєводському суді, відбувся ще один політичний процес. Цього разу на лаві підсудних було 23 члени Організації українських націоналістів. Серед них - Бандера, Шухевич, Стецько.

Їх звинувачували у державній зраді, належності до ОУН, причетності до низки вбивств.

На початку процессу, останнім, до залу поліцейські ввели Бандеру. Хтось вигукнув: "Слава Україні!" Члени ОУН встали. За ними це зробили присяжні, журналісти, навіть судді та поліціянти. Один із захисників, доктор Степан Шухевич пізніше в спогадах писав: "Вони якось механічно попідносилися в переконанні, що на залю увійшов суд або якийсь високий польський достойник. Ціла заля - як один муж - піднялися, щоб пошанувати молоденького Степана Бандеру, коли той входив".

На суді лідер крайовиків визнав, що саме він віддавав наказ про політичні убивства діячів, які проводили антиукраїнську, з точки зору ОУН, діяльність. Він наголосив, що то було не одноосібне рішення, а присуд революційного трибуналу ОУН.

Пізно вночі 26 червня 1936 року судді винесли вердикт: "Бандеру та боївкаря Романа Мигаля до довічного ув`язнення, інших - від півроку до 15 років в`язниці". Лідера ОУН на Західно-Українських Землях етапували звідси, з тюрми на Лонцького, якнайдалі, до Бреста.

Провідний діяч ОУН Микола Сціборський за наслідками процесу написав у паризькій газеті "Українське слово": "Від постаті Бандери віє таким трагічним героїзмом, такою - просто неземною - святістю, що стискається серце. Виростає в ньому могутнє почуття віри й бадьора радість. Україно, ти будеш жити, жити, коли родиш таких синів!".

Авторитет і популярність Бандери після Львівського процесу виросли настільки, що серед людей стали ходити легенди і пісні, вигадані самим народом.

Із початком Другої світової, у вересні 39-го, Бандері вдається звільнитись із в’язниці. У квітні 1941 року, у Кракові, він був призначений керівником проводу революційної ОУН - опозиційного до голови проводу українських націоналістів, полковника Андрія Мельника.

30 червня 41-го бандерівці проголошують Акт відновлення Української держави і формують уряд на чолі з Ярославом Стецьком. Німці вимагають відкликати маніфест і розпустити уряд.

Після відмови це зробити, 6 липня, Бандеру заарештовують і переводять у поліційну тюрму в Берліні, а відтак перекидають до концтабору Заксенхаузен. Двох рідних братів Бандери - Олексу та Василя - німці кидають до табору смерті Аушвіц, де їх і закатували. Третій - Богдан - у складі похідних груп ОУН іде на східну Україну і за поки що неперевіреною інформацією гине у селі Піски на Миколаївщині.

Тим часом на Україні тисячі підпільників і повстанців йдуть у бій з окупантами, називаючи себе бандерівцями. Влітку 1941-го крайовий провідник Іван Климів-"Легенда" звітував Бандері, що лише в 7 західноукраїнських областях діяло 3300 станиць ОУН, які об’єднували 20 тисяч членів організації. За словами колишнього члена проводу ОУН Василя Кука, в 42-му ця цифра виросла ще в два рази. Загалом через УПА пройшло до 200 тисяч українців.

На початку 50-х років надзвичайними зусиллями радянських спецслужб і армійських підрозділів вдається приборкати націоналістичне підпілля на Західній Україні. Але остаточної перемоги Москва не відчуває, оскільки кілька десятків тисяч українців рейдовими групами перейшли за кордон і плекають надію на швидке повернення на батьківщину. Такий наказ їм міг віддати лише Степан Бандера - не просто керівник однієї з фракцій ОУН, але й символ, прапор національно-визвольного руху. З середини 40-х Бандера перебуває на політичній еміграції в Німеччині, очолює провід Закордонних Частин ОУН.

Коли саме було прийнято рішення про ліквідацію Степана Бандери - ми навряд чи колись дізнаємось. Але з певністю можна стверджувати, що український КГБ не мав до цього жодного відношення. Рішення приймалося не в Києві, а у Москві - десь на півдорозі між Луб'янкою та Кремлем.

Роль убивці доручили зіграти Сташинському Богдану Миколайовичу, 25-ти років, українцю, уродженцю села Борщовичі Львівської області. 1951 року був затриманий у потягу за безквитковий проїзд і відпущений після підписки про співпрацю з МГБ. Брав участь у діяльності фальшивих боївок УПА, створених радянськими спецслужбами. Після вишколу у школі розвідників виконував спеціальні доручення КГБ на території Польщі та Німецької Демократичної республіки під іменем Йозефа Лемана.

Мюнхен. Саме тут, на Карлпляц, 8, було вперше застосовано секретну зброю КГБ. Першою жертвою став Лев Ребет, політик і публіцист, діяч ОУН-двійкарів, критик і опонент Бандери. Його смерть кинула тінь саме на середовище революційної ОУН.

Нагородою для вбивці став фотоапарат "Контакс", переданий Сташинському з Москви.

В квітні 59-го куратор агента у Східному Берліні Сергєєв повідомив, що тепер він має ще більш відповідальне завдання: вбити лідера українських націоналістів Степана Бандеру, який проживає в Мюнхені під іменем Штефан Попель.

Як це не дивно, домашню адресу жертви було знайдено в звичайній телефонній книзі, яка лежить у кожній телефонній будці - Кройтмайєрштрасе, 7.

Наказ видавався дуже складним, бо навіть діти Бандери - Наталка, Андрій і Леся - не здогадувалися, ким насправді є їхній батько.

Степан Бандера, онук: "Батько Андрій і тета Олеся були наймолодшими. Батько Андрій народився в 1947, Леся - в 49-му. В них була старша сестра Наталка, яка народилася 41-го року. Саме вона мала слово на процесі над кілером Сташинським. А щодо двох наймолодших дітей, зокрема, мого батька, то вони фактично не знали свого тата. Мені розповідали, як до тети Олесі приїжджав дід до хати в Мюнхені (Крайтмайєрштрасе), а вона запитувала: "Що то за дядя?". Вона не впізнавала свого власного батька. У той час моєму батькові Андрієві було тільки 12 років. Сім’я тоді жила під прізвищем Попель, і лише через декілька років Андрій зрозумів, ким був його тато".

"А це правда, що після смерті Бандери всю родину перевезли в Канаду, побоюючись, що радянські спецслужби будуть продовжувати мститися роду Бандер?"

"Так, після вбивства Бандери і судом над Сташинським вдова Ярослава і троє дітей переселилися в Торонто, де вони купили дім. Жили вони там під чужим прізвищем Попель".

Капітан привів Сташинського на Цеппелінштрасе, 67 - саме тут був штаб закордонних частин ОУН. Робочий кабінет Бандери на 2-му поверсі.

А також біля римо-католицької Кройцкірхе, у якій щосуботи українські греко-католики мали свою службу Божу.

Степан Бандера, онук: "У 52 чи 53 році великий збір ОУН переобрав Бандеру своєю головою. Насправді Степан Бандера зовсім цього не хотів, він не був готовий до цього. Та, коли його обрали, він сказав їм: "Дякую, я приймаю смертний вирок".

14 жовтня літаком "Люфтганзи" з Франкфурта до Мюнхена прибуває молодик на ім'я Ганс-Йоахим. Це нове ім'я Богдана Сташинського. В кишені піджаку був розроблений у лабораторіях КДБ спеціальний двоцівковий пристрій для стрільби, заряджений ампулами з ціаністим калієм. Він не хоче вбивати людину, але відмовитись не може. Або він вб’є Бандеру, або вб’ють його.

15 жовтня 1959 року Сташинський вистежив герра Попеля з цієї дуже зручної точки - з-під мосту Людвігзбрюкке.

Того дня Бандера пообіцяв пообідати з родиною. Перед поверненням з роботи зателефонував і запитав дружину, чи все в порядку. "Так, але немає помідорів", - почулося в слухавці. "То я куплю".

Намір Сташинського виконати вирок ледве не зірвався - в машину також сіла і секретарка Бандери Євгенія Матвієйко. Сташинський подумав, що і сьогодні нічого не вийде. Але про всяк випадок поїхав на трамваї до будинку, де жив Бандера. Але, купивши овочі, лідер ОУН висадив дівчину Ґену біля офісу і поїхав додому один.

О 12:50 Бандера під’їхав додому. Пішов ставити авто в гараж, а вбивця, знявши запобіжник з пістолету, проскочив у парадне. За ним зайшла якась жінка і трохи не зірвала операцію. Сташинський відвернувся від неї, нібито викликаючи ліфта і поправляючи шнурівку на черевиках.

Тут у під`їзд зайшов лідер українських націоналістів Руки у нього були зайняті, в одній пакет з помідорами, у другій ключі, пістолет у кишені. Сташинський миттєво скористався з ситуації. Він підбіг до Бандери і вистрілив в обличчя.

Убивця надто близько підніс самостріл до обличчя. Отрута не встигла випаровуватися до приїзду лікарів. Але, на диво, поліція тим не менше продовжує розробляти версію про смерть від серцевого нападу.

Шелепін: "'С этим покончено и покончено навсегда", - аплодисменти у Кремлі.

Цього разу нагорода вбивці була вищою - орден Червоного прапора, вручений йому особисто головою КГБ СРСР Александром Шелепіним. Сташинський дуже здивував своїх московських патронів, коли попросив про особисте - дозволити йому одружитися із німкенею Інге Поль, яку він сильно покохав. Очільник КГБ, на диво, дає таку згоду.

Але невдовзі цінний агент Сташинський розчаровується у своїй роботі. Його викликають до Москви, а дружину він змушений залишити в Берліні, хоч вона і готується стати матір'ю. Органи вимагають від Сташинського переконати дружину зробити аборт. Інге Поль натомість схиляє його до втечі у несоціалістичну Німеччину. Їхній первісток Петро помирає. Розвіднику дають дозвіл відвідати похорон немовляти. 12 серпня 1961 року, залишивши дитину непохованою, Сташинські втікають до Західного Берліну. Наступного дня столицю Німеччини розділяє мур…

Сташинський, який 10 років був нелегалом КГБ, іде в поліцію і зізнається у двох вбивствах - Ребета і Бандери. Він відверто розповів про свою участь у двох політичних убивствах. За його словами, побачивши на суді хроніку похорону усвідомив, який біль наніс близьким, особливо дітям Бандери. Враховуючи активну допомогу слідству, отримав покарання у 8 років. Відсидів лише 4-ри. І зник. Ходили чутки, що йому змінили зовнішність і він виїхав до Америки. Бо, як сказав один співпрацівник Бандери, - Москва його шукала більше за нас.

Степан Бандера, онук: "Чи часто люди ставляться до тебе неадекватно через твоє прізвище? Чи, навпаки, захоплено?" "По-різному ставляться. У Західній Україні, де Бандеру вважають героєм (все-таки він там діяв), до нього сприятливе відношення. Та на Сході України ставлення трохи інакше. Згадую, років 10 тому був я у Донецьку на зустрічі зі студентами університету. Я запізнився, зайшов у кабінет та кажу: "Добрий день, мене звати Степан Бандера. Я маю зустріч зі студентами. Чи не підкажете, де така-то кімната?" А мені у відповідь: "Хто-хто?" Повторюю: "Степан Бандера". А він мені: " Здрастуйте, а я - Семен Петлюра".

Я кажу: "Та Ви не розумієте, на мене професор чекає. Я мушу…"

"То як вас звати?" "Степан Бандера". "О! А може, я Євген Коновалець?" Ну, довелося витягати паспорт, показувати, пояснювати, що до чого".

"Стефко, скажи, скільки СМС ти особисто послав за свого великого діда?"

"Жодного. Я справді не брав участь у проекті "Великі Українці".

Хоча, якщо б я голосував, я б в тому числі віддав свій голос за Олександра Довженка, за братів Кличків. Та, оскільки я не громадянин України, вважаю, я не повинен брати участь. Я не можу, наприклад, приймати участь в українських виборах. Хоча, чесно скажу, у 91 році я голосував за українську незалежність і за Левка Лук’яненка на президентських виборах. Мій брат, син Опанаса Заливахи, тоді служив в Прибалтиці, і на його запрошення мені все таки довелося проголосувати. Я вважав це своїм святим обов’язком. Хоча це й було порушенням".

Я переконаний, що прийде час - і прах Степана Бандери, як прах його великих попередників Євгена Коновальця, Симона Петлюри, повернеться в українську землю, і буде в Києві пантеон великих українців.