В’ячеслав Чорновіл: "Це сьогодні в мене рекламний забіг, справді. Я бігав все своє життя. Бігав навіть в тюремних прогулочних двориках… Потім почалася передвиборна кампанія. Просто не знаходжу для того часу і можливостей. Але сьогоднішній забіг мені так сподобався, тим більше, на місцях моєї юності. Ось мене раздражнили, і з завтрашнього дня починаю бігати - вже не для реклами".

Тарас Чорновіл: "Йому колись в КГБ присвоїли прозвіще - Невгамовний. Він мчався в цю політику, він мчався в неї в 60-их роках".

Світлана Горлова, у 1965 р. - диктор радіостанції "Промінь": "В ефірі "Промінь". 4 вересня у київському кінотеатрі "Україна" відбудеться прем’єра художнього фільму "Тіні забутих предків". Фільм знято за мотивами роману письменника-демократа Михайла Коцюбинського режисером Сергієм Параджановим. Перед прем’єрою відбудеться зустріч глядачів з творчою групою фільму".

Тарас Чорновіл: "Про прем’єру фільму Параджанова наслухався від батька дуже багато деталей. Але багато саме про роль батька я більше дізнався, мабуть, з преси. Батько, знаєте, не любив про себе аж дуже з пієтетом розказувати".

В’ячеслав Чорновіл: "Параджанов рік тому закінчив роботу над фільмом, але рік не випускали фільм на екрани. І от ми домовляємося запротестувати саме на громадському перегляді цього фільму. Ну, Іван Дзюба - член спілки письменників, він зможе добитися до мікрофона, щоб щось сказати нібито про фільм, а я, домовилися, підтримаю його вже з залу. І ось Іван Дзюба бере слово, каже, що фільм чудовий, але він хоче сказати не про це, і повідомляє всім, що почалися політичні арешти, схожі на ті, що буди в сталінські часи. Якийсь такий дуже здогадливий кіномеханік включає у кінобудці якийсь такий апарат, який починає свистати, і Івана глушать. Іван сходить із сцени у супроводі Параджанова, який каже: "Ой, Ваня, может быть, не надо, что тебе будет?" Я в цей час піднімаюся - я зкраю сидів - і закликаю всіх, хто протестує проти повторення знову терору, тоталітарного терору, встати на ноги на хвилину. Піднімається майже весь зал, хоч публіка була дуже різна. Ну, після цього, коли люди сіли, раптом схоплюється Василь, з яким не було домовленості - от в цьому ж вся справа, що Василь був великої совісті. В нас це було без сценарію, булла, так би мовити, заготовка наших дій. Василь схоплюється в першому ряду і заявляє - всі повинні протестувати, бо сьогодні беруть українців, завтра будуть брати євреїв, післязавтра росіян".

Тарас Чорновіл: "Вийшовши з кінотеатру, вони деякий час прогулювались по цьому скверу, а потім довго тут сиділи на лавці і тут очікували арешту. Вони не хотіли розходитися, тому що хотіли, щоб взяли їх не десь по одному вдома, а разом, тут, на людному місці.

Зате вже з наступного дня почалися дійсно справні репресії. Почалися звільнення з аспірантури, заборона на професію, обмеження в творчості. А через рік після перегяду фільму відбувся вже і справжній арешт".

Секретно. Экземпляр первый.

Центральному Комитету Коммунистической партии Украинской ССР.

Специальное сообщение:

Комитетом государственной безопасности проводятся мероприятия по документации провокационных действий Дзюбы и его единомышленников.

Председатель КГБ УССР Никитченко

Тарас Чорновіл: "У нас була своєрідна сім’я... Батько ще починав шістдесятництво, а коли вже одружився, він брав активну участь у творчих моментах, історичних, політичних.

І мама в мене теж була з політичного середовища. Так що тут, мені здається, проблем не могло бути.

А родина – ну, що поробиш? Якщо за місяць не приходило жодного разу КГБ з обшуком, це вже було щось ненормальнее".

В’ячеслав Чорновіл: "Були репресії. Була й гостра реакція. Це була ось ця книжка "Лихо з розуму", за яку мені спочатку дали перший табірний термін, це було ще до "Українського вісника". Дуже цікаво, що я дістав за цю книгу тюрму від радянської влади, дістав міжнародну журналістську премію в 1975 році, вже коли сидів в концтаборі і, серед того, за що я дістав Шевченківську премію два роки тому, мало не основним пунктом була книжка "Лихо з розуму". Різні періоди, різні оцінки".

Тарас Чорновіл: "Це перше мало бути серйозне дисидентське видання з України, яке мало піти на Захід. І на Заході мало бути опубліковане. Вже потім, десь там з "Голосу Америки", з різних станцій, - з "ВВС", з "Німецької хвилі", - можна було почути частини, розділи "Лиха з розуму". І я думаю, що знаючи, що тепер вже арешт невідворотній, він був по-справжньому щасливий.

Свій перший термін ув,язнення (67-68 роки) батько відбував в Піщанській колонії Вінницької області, за 5 кілометрів від Молдовського кордону. Це зараз вже тут сьогодні видно цивілізацію, тоді була страшна глухомань. Я досі пригадую, як ми з мамою йшли через величезне соняшникове поле сюди до нього на побачення. І ось я вертаюсь сюди рівно через 40 років".

Людина в формі: "Отут архів, де знаходиться справа Вашого батька".

Тарас Чорновіл: "Справді, аж не віриться. Чорновіл В’ячеслав Максимович. Тут ще його паспортний день народження – 01.01.38-ого. Тоді не було коли записати - всіх в селі арештували, а взагалі 24-ого грудня 37-ого. Не було кому записати, оформити навіть - в селі все начальство було переарештовано в 37-ому році. Так, це перша судимість, яка була за відмову давати свідчення на інших осіб. І ось основна, по якій він тут був, перша частина 03.05.68 року, по статті 187, частина 1 кримінального кодексу УССР, це ж та стаття - наклепи на радянський державний суспільний лад, та ще тоді була найм’якша з політичних статей. Це її ввели якраз під ті дисидентські виступи, які були в 60-х роках.

Кімната короткострокових побачень. 40 років назад вона виглядала дещо інакше - низький барак, невисока стеля, маленька вузенька кімнатка, один стіл, декілька табуреток і можливість декілька годин поговорити з людиною, яку не бачив до того вже цілий рік. Під час тієї розмови не запам’яталися мені жодні слова, які говорив батько, все ж таки пройшло 40 років, мені було 4 роки тоді. Я тільки пригадую одне, що, в якусь мить, напевне, він переказав щось, що стосувалося політики, що мама, мабуть, мала би переказати його друзям, знайомим, соратникам. В цю мить розчахнулися двері, в кімнату влетіла людина, почався дикий скандал, побачення, по суті, припинили. Я пригадую, як батько зірвався на рівні ноги, я пригадую, як з всього в нього - з погляду, з рухів, з жестів, з обличчя, з його слів - проривався протест, протест жорсткий, абсолютно беспощадний. Потім, пізніше, мені ця сцена наклалася на ілюстрацію з одного з видань шкільної бібліотеки, де в творах Грінченка революціонер-народник протистоїть царському жандарму".

Информирую, что после выхода из заключения "Неугомонный" не оставил свою антисоветскую деятельность. В 1970 году он начал издавать машинописный "Український вісник". Несмотря на небольшой начальный тираж, журнал широко разошелся в кругах лиц, враждебно настроенных к Советской власти, в том числе ранее судимых.

Тарас Чорновіл: "В 70-71 роках батько, фактично, жив на напівлегальному положенні. Він ще десь працював, приходив ночувати або на вулицю Спокійну, або на вулицю Ніщинського, отут поряд, на Професорській колонії. Кожен день чекав арешту.

12 січня 72 року. Рано зранку він недалеко звідси вийшов на ці залізничні колії, позбувшись хвоста КГБ, щоб цим врятувати людей, які жили на тій квартирі, де друкувався "Український вісник".

І на цих же коліях зустрів той патруль КГБ, який приготував йому дорогу - 7 років ув’язнення і 3 роки заслання".

В’ячеслав Чорновіл: "Ось це - ті двері, де на протязі 18 місяців в 72-73 році моя жінка носила мені передачі. Ну, перший раз мене тримали в брегітках. В мене була стаття до 3 років ув’язнення, і мене тримали в камері смертників. Взагалі, це страшна тюрма. Мені розповідали, як в такій самій камері, де нас було 2 (бо мене тримали, як правило, або самого, або з провокатором), так ось, де нас було 2, лежало 50 або і більше осіб, які по команді поверталися з боку на бік".

Тарас Чорновіл: "Це колишня слідча тюрма по Львівській області, до того гестапо, до того НКВД. В 71-ому - на початку 72-ого року більше року під слідством КГБ перебував тут батько. Кажуть, що тут дуже мало що змінилося, хіба що не ходять вже конвоїри, в камерах вже немає людей. Тюрма закрита, але пам’ять того всього лишилася. Десь в одній з цих камер батька утримували, в сусідній з них проводилися основні попередні допити. Тут він вперше продемонстрував найжорсткіший спротив системі, яка, здавалося би, була непереможною.

Це - камера для вчинення слідчих дій. Тут на допитах батько пробув сотні годин. Тут була основна боротьба за те, щоб зламати людину. І основна його боротьба, щоби вистояти. Та система, вона не хотіла щось нове дізнатися на допитах. Все, що їм необхідно було знати, вони і так могли дізнатися. Тут треба було добитися показів проти себе самого і проти інших людей. Саме тут батько, в цій камері, міг кинути в очі слідчому відмову, жорстку відмову давати покази проти будь-кого, за що платився карцерами, за що боровся голодівками.

Я перший раз в цій камері. Раніше мені доводилося тут бути тільки на тих двох побаченнях з батьком, які проходили в кабінеті слідчого. Один раз мама на моїх зошитах, які передала, щоб батько міг побачити, як я вчуся, написала прізвища всіх тих, кого заарештували в 72-ому році. Тут під час слідства батько не мав жодної інформації або ж, навпаки, - спотворену інформацію. І під час тієї зустрічі він зміг прочитати, зміг зорієнтуватися, який маштаб набули ті репресії, якого роду ідуть звинувачення людям, і яким способом протиставлятися тим подіям.

В цих коридорах розігралася ще одна драма.

Затримали його сестру і дружину. І один раз, ведучи на допит, вивели їх в іншому кінці коридора. Він тоді вирвався з рук наглядача. Він кинувся до них. Його кинули в карцер. Після того почали погрожувати, що за його непоступливість будуть притягати до відповідальності, кинуть в тюрму його рідних. Після того він давав свідчення, але тільки про себе. І ніколи ні про кого з сторонніх".

Информирую, что следую за осужденным Черноволом в исправительное учреждение ЖХ-385, 17-а (пос. Озерный) і ЖХ-385, 3 (пос. Барашево Мордовской АССР).

Тарас Чорновіл: "Невеличка станція Барашево. Грузька дорога. Залізні ворота. Високий 5-иметровий паркан. За ним ще ряд ліній огорож з електричним струмом, з колючим дротом. Кімнати для побачення. Вид через малесенькі протерті нігтем шпаринки в замальованому вікні на саму зону, де житловий барак, робочий барак, невеличкий клуб, кілька дерев, невеличка заасфальтована територія. І неймовірна розкіш, просто справді неймовірна розкіш спілкування. Цілих 2 доби - я думаю, що вони для мене стали справжнім університетом.

Під час цього побачення я ще дістав і інший урок - урок шляхетності. Ми приїхали на побачення з батьковою мамою і його сестрою. І коли я раптом перепитався, а чому моя мама не могла приїхати, то абсолютно випадково дізнався, що, виявляється, вони вже багато років розлучені. І при цьому вони ні разу, ні батько, ні мама, ні в листах, ні очно, не сказали мені про це, не викинули якогось бруду, якоїсь неповаги взаємної. Оте шляхетне ставлення між людьми, в яких між собою доля в чомусь не склалася, я думаю, тільки десь тепер в дорослому віці стало для мене справжнім хорошим уроком. Та ще й пригадую, перед самою поїздкою на побачення мама мене повчала і казала - от якби ти гарно, нормально вчився, якби ти писав батькові листи без трьох сотень помилок, які в тебе там проскакують, то йому не довелося би тебе вичитувати за ті помилки. І було весело".

Информирую, что заключенный Черновол, перейдя 10 декабря 1976 года на статус политзаключенного, не является на проверки и построения, не носит нашивку с фамилией, по возможности не надевает арестантскую одежду, не соглашается на стрижку и раздевание для обыска (его стригут и раздевают насильно). Черновол направил в Президиум Верховного Совета СССР заявление, в котором написал, что продолжает считать себя гражданином Украины, но не СССР.

Тарас Чорновіл: "Навіть в умовах строгого режиму і суворої ізоляції вони боролися. І вони не ділили себе на українців, євреїв, татар. Вони знаходили завжди спільну мову. І батько був генератором цих дій, він був першим, хто ініціював вихід на статус політв’язня. Він був тим, від кого зачиналися основні акції протесту по всіх таборах - починаючи від Мордовії і закінчуючи Колимою. Він був тою людиною, яку потім Хейфіц назвав зеківським генералом".

Несекретка. Информирую, что заключенный Черновол после окончания срока тюремного заключения был этапирован к месту ссылки: Якутская АССР, Ленинский район, поселок Чаппанда.

Тарас Чорновіл: "Десь весною 78-ого року, після 6-ти літ ув’язнення в Мордовських таборах, після виснажливого етапу, батькові дозволили приїхати в відпустку на батьківщину. Його тоді, звичайно ж, ні до Києва, ні до Львова, дозвіл був тільки сюди, до стареньких батьків і сестри на Черкащину.

Українця таки не можна надовго розлучати з своєю землею. Я бачив, як за ці роки він стугувався за своєю батьківщиною. Він порався на пасіці, його, так само як і мене, пообкусали бджоли, пам’ятаю дуже добре. Я пригадую, як ми рубали ті дрова, змагалися за сокиру і добивалися, хто з нас краще зуміє з одного разу розколоти оту вузлаву вербову колоду.

І хоча це ще не була воля, йому треба було вертатися в Якутію, його чекало ще одне ув’язнення, але він тоді був дійсно щасливий. Я не впевнений, чи стільки радості і усміху в його очах ще було хоча б коли-небудь пізніше.

Були і анекдотичні історії... Коли батьк сидів у Якутії, а я був в армії - йому прислали веселий документ - він реготав... там було написано: дякуємо за виховання сина в ідеалах Совєтського Союза..."

Информирую, что в рамках специальных мероприятий, связанных с подготовкой проведения Олимпийских Игр 1980 года, ряду особо опасных государственных преступников были предъявлены обвинения уголовного характера.

Так, Черновол В.М. были осужден к 5 годам лишения свободы по обвинению в попытке изнасилования.

В 1983 году, по ходатайству прокурора Якутской АССР, Черновол был освобожден без права выезда в Украинскую ССР.

Работал кочегаром на заводе стройматериалов города Покровска".

Тарас Чорновіл: "Хтось з відомих російських дисидентів, - здається, Любарський, - колись заявив, що ти не можеш вважатися повноцінним інтелігентом, коли у тебе в трудовій книжці не написано, що ти попрацював кочегаром або двірником. Давайте ж згадаємо - тоді ж по спеціальності працювати літературними критиками, юристами, філософами ніхто з них не міг. Але за відсутність роботи, звичайно ж, грозила стаття кримінального кодексу про дармоїдство, і знаходили вони своє місце роботи, як правило, в таких кочегарках, як ця. Тут батько пропрацював останній свій період до того, як стати головою львівської обласної ради, прийти вже в велику політику, стати депутатом ВР України. І отут стояли, в цьому приміщенні, - вони вже зараз демонтовані, зрозуміло - три гігантські котли, в яких прогрівали колись залізобетонні конструкції. Ось можете собі уявити котел, який працює на повну потужність, гуде так, що вуха закладає, перед ним - крісло. І на колінах в батька його чеська друкарська машинка, на якій він отут, прямо на цій роботі, закривши всі двері, друкує "Український вісник". Потім доводилося сюди приходити комусь з добрих знайомих. Колись приїжджав на велосипеді я, забирав ці документи, забирав ці рукописи, мчався по друкарках, які їх далі розмножували".

Информирую, что в августе 1987-го "Неугомонный", вместе с бывшими заключенными Гелем и братьями Горынями, восстановил издание журнала "Український вісник”. 7 июля 1988-го на митинге во Львове зачитал Декларацию принципов Украинского Хельсинкского Союза - по сути, партии, оппозиционной политике КПСС.

Олександр Народецький (псевдонім Олекса Боярко): "Говорить "Радіо Свобода" з Мюнхена, перед мікрофоном Олекса Боярко. Новини. Із щотижневої хроніки Львівської Ради Української Хесьсинської спілки 13 лютого 1989р.

4 лютого у Києві, на вулиці Верболозній, о 17-ій годині, КГБісти по-розбійницьки напали на членів виконкому Української Хельсинської спілки - Левка Лук’яненка і В’ячеслава Чорновола. Їх заштовхнули у дві різні машини і відправили Лук’янненка до Чернігова, де відпустили, а Чорновола привезли до вокзала і звідти потягом, у супроводі двох КГБістів, завезли до Львова, де теж відпустили. Два дні, - 5 і 6 лютого, - Чорновіл марно намагався знову приїхати до Києва. КГБісти щоразу затримували його, то не допускаючи до вагона, то знімаючи на першій із станцій із поїзда".

Тарас Чорновіл: "Активна участь у мітингах, до зриву горла. Йому ж під час тих голодувань тими примусовими годуваннями зірвали повністтю слизову оболонку гортані. Але він тим горлом, задихаючись, проводив годинні мітинги, він запалював людей..."

Вячеслав Чорновіл: "Не забуваймо, що сьогодні за день! 17 вересня - це день, який подвійний в нашому житті. З одного боку, ми ніби-то воз’єдналися в цей день. Я, наддніпрянець, сьогодні говорю з вами, галичанами-наддністрянцями. Але це було трагічне воз’єднання, це було не те воз’єднання, про яке мріяв український народ, не те воз’єднання, яке було проголошене 22 січня 1919 року актом великої злуки Наддніпрянщини і Західною Україною. Це була, по суті, окупація окупованих раніше земель. І тому дуже добре, що влада схаменулася і вирішила не святкувати цей день. Про це заявив нам на з’їзді Народного руху України головний ідеолог республіки Кравчук. Він сказав - ми святкувати не будемо. Дякую за увагу".

Тарас Чорновіл: "У 90-му році батько обирався і в Верховну Раду, і в Львівську обласну. Йому дуже хотілося, щоб був плацдарм, з якого можна було би почати те, що потім назвали б Незалежною Україною".

В’ячеслав Чорновіл: "Віднині Львівщина реально стає на шлях революційних змін, стає місцем вироблення механізмів і принципів здійснення одвічної мрії нашого народу про незалежну, демократичну Українську Державу".

Тарас Чорновіл: "З одного боку, був тріумф, а з другого боку - оце море людей, які, як в вербну неділю Христові, покладали квіти, засипали його синьо-жовтими прапорами, караваями, рушничками, а щось, мені здається, десь в нього був такий сумний погляд, щось було відчуття, що буде після того дуже багато всього іншого - буде і та блокада Львівської області, буде дуже багато проблем, буде дуже багато зрад. Мені здається, що десь тоді вже він відчув і той камаз на Бориспільській трасі".

В’ячеслав Чорновіл: "…Максимальну відповідальність кожного з нас за свої дії. Обіцяємо говорити тільки правду про всіх і про все, що відбувається. Диктатура совісті - єдина з диктатур, що їх визнаватиме наша влада".